— Ви не заперечуйте, що так воно і є,— сказав цей знавець. — Сліди терору видно всюди.
— А мені здалося, ніби ви сказали, що самі не бачили ніяких слідів терору.
— Вони тут скрізь, — мовив цей великий чоловік.
Тоді я сказав йому, що нас, газетярів, у Мадріді працює з півдюжини, і найперший наш обов'язок — якщо тут і справді терор, виявляти й викривати його. Що в мене в Сегурідаді а давні друзі, яким можна довіряти, і я знаю, що цього місяця розстріляли всього трьох чоловік за шпигунство. Мене запросили бути присутнім на страті, але я саме був на фронті і потім чотири тижні чекав іншої страти. Що в перші дні повстання були розстріли так званих «неконтрольованих», але вже не один місяць Мадрід — таке ж безпечне місто, так само охороняється добре поліцією і без ніякого терору, як і будь-яка інша європейська столиця. А тих, хто гине від кулі в автомобільній катастрофі, відразу ж забирають у морг — він може це перевірити, як і інші журналісти.
— Не намагайтеся заперечувати, що в місті панує терор, — сказав він. — Ви ж знаєте, що воно так.
Він був кореспондентом однієї солідної газети, яку я поважав, тому я його не вдарив. Та й коли б хто-небудь хоч торкнув пальцем такого типа, це стало б для нього красномовним свідченням терору. До того ж і розмова наша відбувалась у кімнаті жінки — американської журналістки; і ще, здається, — хоча я не певен у цьому, — він був в окулярах.
Американська журналістка залишала Іспанію, і того самого дня він попросив її взяти з собою заклеєний конверт. Під час війни не годиться доручати комусь вивозити за кордон заклеєні конверти, а цей сміливець запевнив дівчину, що в конверті другий примірник його повідомлення з Теруельського фронту, яке вже пройшло цензуру, і що він посилає його в редакцію про всяк випадок, як копію, так, мовляв, буде надійніше.
Наступного дня американка обмовилася мені, що бере з собою цього конверта.
— А він заклеєний? — спитав я.
— Так.
— Тоді краще віддайте мені, я занесу його в цензуру, коли буду поблизу в тому районі. А то ви ще вскочите в халепу.
— Та що може статися, адже то копія репортажу, що вже пройшов цензуру.
— А він вам показував?
— Ні, але так пояснив.
— Ніколи не довіряйте чоловікам, які прилизують волосся на лисину, — сказав я.
— Нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — сказала вона. — Тож ніби з ним усе мусить бути гаразд.
Проте в цензурі виявилося, що то зовсім не копія репортажу з Теруельського фронту, а стаття, в якій говорилося, що в Мадріді лютує терор, що скрізь валяються тисячі трупів і таке інше. Отакі Виходило, що кожен чесний журналіст, який працював у Мадріді,— брехун. І той добродій написав свою статтю у перший же день, як приїхав, навіть не виходячи з готелю. Та найгірше було те, що дівчину, яку він підбив на це, за воєнного часу могли розстріляти як шпигунку, коли б знайшли в неї його писанину. Повідомлення було брехливе, а дівчина, яка йому повірила, мала вивезти його за межі країни.
Того ж вечора я розповів про цей випадок у ресторані на Гран-Віа кільком журналістам, які, не жалкуючи себе і не' втручаючись у політику, щодня важили життям, працюючи в Мадріді, і які писали, що відколи уряд взяв місто під свій контроль, терор припинився.
їх обурив цей чужинець, що з'явився в Мадріді, поробив із них брехунів і мало не підбив на шпигунство одну з найпопу-лярніших журналісток, яка погодилась вивезти його брехливу статтю.
— Давайте спитаємо в нього, чи справді нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — запропонував хтось. — Його треба покарати за такий вчинок. Його варто розстріляти, і заморожену голову відправити куди слід, знати б тільки, куди.
— Видовище не з приємних, але я б охоче відніс її в своєму рюкзаку, — озвався я. — Двадцять тисяч фунтів готівкою я не бачив ще з 1929 року.
— Ось я запитаю в нього, — промовив один відомий чікаг-ський репортер.
Він підійшов до столика того добродія, дуже спокійно поговорив з ним і повернувся до нас.
Ми тим часом дивилися на добродія. Він сполотнів і скидався на камбалу, яку не встигли продати до одинадцятої ранку, перед закриттям рибного базару.
— Він сказав, що ніякої винагороди за його голову не призначали, — сповістив репортер своїм мелодійним голосом. — Сказав, що то вигадка одного з редакторів його газети.
Ось так, завдяки журналістові, Мадрід уникнув терору.
Якщо цензура не дозволяє репортерові писати правду, той може спробувати обійти цензуру, ризикуючи, що його вишлють з країни, якщо спіймають. Або може поїхати за кордон і там писати свої статті. Але цей заїжджий добродій піддав небезпеці іншу людину, щоб здобути репутацію безстрашного викривача. А найцікавіше, що в Мадріді й справді не було ніякого терору. Але те його не влаштовувало.