З півночі підтягують війська для контратаки.
Селяни працюють: треба провести воду.
Ворог на дорозі в Валенсію.
Піхота атакує,— тут для фоторепортера працювати дуже важко. Повільно, з тяжкою ношею, Спокійно рухається вперед… Бійці ідуть ешелонами, колонами по Шестеро. В тій найбільшій самотності, що зветься зближенням з ворогом. І кожний знає, що він тут один, а з ним поруч ще п'ятеро, а спереду — невідомість.
Оце та мить, що до неї готуються весь час на війні. Мить, коли шестеро йдуть спокійно вперед на смерть, йдуть по землі, і кожним своїм кроком доводять: ця земля — наша. Шестеро стануть п'ятьма. Потім четверо стануть трьома, але ці троє зупиняться, обкопаються і не відступлять. Разом з іншими четвірками, трійками чи двійками, які недавно були шестірками. Міст наш.
Дорога врятована.
Іде вода, вона приносить врожай. Цією дорогою його можна буде провезти.
Ми — люди, які ніколи раніш не воювали, ніколи не проходили муштри в армії, люди, яким потрібні тільки робота і хліб, змушені тепер воювати й далі.
Спека й холод
І коли все закінчено — маємо фільм. Бачиш його на екрані, чуєш шуми й музику, чуєш і свій голос, якого раніше ніколи не чув, який тепер каже все, що ти намазюкав у темряві проекційної чи на шматочках паперу в гарячому готельному номері. Але те, що рухається перед тобою на екрані, зовсім не те, що ти пригадуєш.
Перше, що ти пригадуєш, — як тобі було холодно, як рано доводилося прокидатися вранці, який ти був дуже втомлений, що міг будь-якої миті заснути, як важко було дістати бензин і які ми всі завжди були голодні. А яка була непролазна грязюка, який був шофер боягуз. Нічого цього на екрані не видно, хіба що холод — це тоді, коли бачиш пару з ротів солдатів.
Але найкраще я пам'ятаю з цієї холодної частини фільму те, як я завжди носив свіжу цибулю в кишенях куртки і їв її, коли тільки, бувало, зголоднію, викликаючи цим відразу в Йоріса Івен-са та Джона Ферно. Незважаючи на будь-який голод, вони не могли їсти сирої іспанської цибулі. Це, мабуть, тому, що вони обидва були голландці. Але вони завжди попивали віскі з великої, пласкої срібної фляги, і вже до четвертої години пополудні фляга завжди була порожня. Найбільшим технічним відкриттям, що ми його зробили в цей час, була сулія, яку ми возили з собою, щоб наповнювати з неї флягу, а нашим найбільшим не технічним відкриттям був Уорнер Гейльбрун.
Після того, як ми познайомилися з Гейльбруном, лікарем з Дванадцятої інтернаціональної бригади, ми завжди мали бензин, його бензин. Нам досить було під'їхати до бригадного госпіталю, а там ми могли добре поїсти і запастись бензином. В нього завжди все було чудово організовано. Він забезпечував нас транспортом. Підвозив аж до передової, і велика частина цього фільму в моїй пам'яті — це крива посмішка, збита набакир шапка і повільний, смішний берлінсько-єврейський акцент Гейльбруна. Коли я, повертаючись вночі звідкись до Мадріда, засинав у машині, Гейльбрун наказував своєму шоферові Луїсу зробити невеликий гак і поїхати в госпіталь Моралеха. Проснувшись, я бачив ворота стародавньої фортеці, і о третій годині ранку нам подавали на кухні гарячі страви. Потім, коли ми всі спали, як убиті, Гейльбрун робив своє діло, робив його так чудово, так старанно, обережно і розумно, хоча завжди вдавав, ніби він нічого не робить.
Багато що з холодної частини фільму пов'язано в моїй свідомості з Гейльбруном, але його нема на екрані: і він, і Луїс тепер поховані у Валенсії.
Густава Реглера можна бачити на екрані. Бачиш його, чуєш його, як він виступає з промовою, з чудовою промовою, а потім бачиш його знову, але вже не на мітингу, а на передовій під ворожим вогнем — який він дуже спокійний, дуже життєрадісний. Прекрасний офіцер, що роз'яснює бійцям найближчу мету їхнього контрнаступу. Реглер означав для мене великий епізод цього фільму, який я добре пам'ятаю.
Лукач з'являється на екрані тільки на одну мить під час розгортання Дванадцятої бригади вздовж Аргандської дороги. Не видно, як пізно вночі перед Першим травня в Моралеха він награвав пісеньку, тримаючи олівця в губах — мелодія була чиста й ніжна, наче звук флейти. Ви побачите Лукача тільки на одну мить, під час роботи.
Крім холодної частини фільму, я дуже добре пам'ятаю і гарячу його частину. В гарячій частині доводилося бігати з кіноапаратом, обливаючись потом, ховаючись за виступами голих горбів. В носі повно пилюки, пилюка і в волоссі, і в очах, нас мучить величезна спрага, яка буває тільки на полі бою. Тому що в юності тобі довелося бачити війну, ти знав, що Івенс і Ферно загинуть на війні, якщо й далі так будуть ризикувати собою. І перед тобою поставала моральна проблема: в якій мірі ти їх стримуєш на розумній, основаній на досвіді обережності, а в якій мірі це просто обережність мавпи, яка опеклася гарячим супом. Ця частина фільму наскільки я пам'ятаю, була сповнена поту, спраги і пилюки; і, здається, на екрані це теж трохи показано.