Чесність, правдивість, спостережливість, лаконічне і точне слово допомагають побачити далеку країну і відчути її аромати, стати ніби учасником експедиції, яка приносить таке задоволення мандрівникам. Пережите письменником у країні з незайманою природою допомогло йому по-новому побачити й оцінити власну батьківщину, де через хижацьке користування землею і її багатствами вже в середині нашого століття виявились вичерпаними багато природних ресурсів. Америка, що була колись прекрасним континентом, виснажується тими, хто безжально користується нею, знищуючи все живе і плідне, — про це з болем пише Хемінгуей, завершуючи свою книгу про Африку.
Він показує, як важко і голодно живе її тубільне населення, яка прірва існує між білими колонізаторами Африки і її чорним населенням. Його симпатії н& боці тих, хто близький природі,— досить згадати, яким теплом сповнені сторінки про прекрасне плем'я щасливих людей — бігунів-масаїв, — або щиросерде визнання, наскільки чорношкірі проеідвики й мисливці бувають чистіші й благородніші за своїх білих гостей.
І, нарешті, тут, як і в кожному творі Хемінгуея цієї пори, звучать ті думки, які хвилюють письменника найбільше, — думки про мистецтво, про його співвідношення з життям, про його завдання і про своє в ньому місце. Частину цих думок становлять міркування автора. Тут найщиріші слова про російських майстрів, про великого Толстого, завдяки якому Хемінгуей бачить і відчуває Росію.
Та найбільше розмов про мистецтво — спочатку жартівливих, а потім серйозних, майже болючих — у бесідах з вигаданим персонажем, австрійцем Кандіскі. Цей балакучий і мало симпатичний плантатор, випадково зустрінутий мандрівниками, ніби рідний брат Старої пані із «Смерті пополудні». Однотипними є і його функції в оповіді. Проте його завдання серйозніші, бо завдяки своїй освіченості він спонукає автора висловити думки про роль і призначення мистецтва, про на-бутки американської літератури, про її історію і сучасний стан. Дуже скупий — рсобливо в ті роки — на інтерв'ю і розмови з представниками преси Хемінгуей ніби сам собі влаштовує інтерв'ю в цьому діалозі. І виявляється, що він високо оцінює американську реалістичну літературу, зокрема, спадщину Марка Твена і Стівена Крейна, оцінює творчість великих французьких реалістів — Флобера і Стендаля.
Ці інтерв'ю пройняті однією, основною, такою важливою для Хемінгуея думкою — про спрямованість мистецтва на висвітлення істини, правди життя. І від цього набувають символічності навіть уривки, здавалося б, не зв'язані з мистецтвом, з провідною темою книги. Скажімо, пафосом ненависті пронизано абзаци про гієн — про страшних потвор, які живляться падлом.
Сповнені символіки і дуже незвичні для Хемінгуея роздуми про Гольфстрім. Величезний абзац, що фактично складається з одного речення і містить понад 400 слів, є підсумком спостереження людини, яка багато годин провела на Гольфстрімі,— адже течія омиває рідні береги й носить човен до берегів Куби на риболовлю… Гольфстрім поглинає покидьки Гавани, і очищається у своєму одвічному русі, і знов — чистий і прозорий — плине до далеких- берегів. І Гольфстрім виростає до символу великого мистецтва, яке відкидає все фальшиве і другорядне і несе в собі справжнє і цінне, — і ще ширше — до символу людської історії.
Здавалось би, в цей період свого життя Хемінгуей понад усе прагне дії, але в ньому відбуваються глибокі внутрішні процеси — митець осмислює нові завдання, готується долати нові рубежі — ДОСЯГТИ 'В прозі четвертого і п'ятого вимірів…
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
СТОЛИЦЯ СВІТУ
Оповідання було вперше опубліковане в журналі «Есквайр» у червні 1936 року під назвою «Роги бика» («The Horns of the Bull»). А вже в збірнику «П'ята колона» і перші сорок дев'ять оповідань» Хемінгуей дав йому нову назву, сумно-іронічну — «Столиця світу».