— Ось як я зачісуюся, — сказала вона Робертові Джордану й засміялася. — Ну, їж. Не дивись на мене. Це мені у Вальядоліді таку зачіску зробили. Вже починає відростати.
Вона сіла навпроти й подивилася на нього. Він теж подивився на неї, і вона всміхнулася, обнявши руками коліна. Штани трошки підтягайся догори, оголивши довгі стрункі ноги. Він бачив її високі маленькі груди, що випиналися під сірою сорочкою. Щоразу, як Роберт Джордан поглядав на неї, йому щось стискало горло.
— Тарілок немає,— сказав Ансельмо. — Ріж своїм ножем.
Дівчина поклала на край залізної сковороди чотири виделки, зубцями вниз.
Вони їли просто зі сковороди, за іспанським звичаєм — мовчки. М'ясо було заяче, присмачене цибулею й зеленим перцем, а в підливі з червоного вина плавав дрібний горошок. Добре засмажене м'ясо легко відділялось від кісток, а підлива була просто чудова. Роберт Джордан випив іще кухоль вина. Поки він їв, дівчина весь час дивилася на нього. Інші дивилися тільки на м’ясо й їли. Роберт Джордан підібрав шматком хліба підливу, що залишилась на його долю, відсунув кістки вбік, вимачав підливу з того місця, де вони лежали, потім чистенько витер хлібом виделку, витер ніж, сховав його й доїв хліб. Тоді нахилився до миски й зачерпнув собі повний кухоль вина, а дівчина все дивилася на нього.
Роберт Джордан надпив півкухля, та, коли він звернувся до дівчини, йому знову щось підступило до горла.
— Як тебе звуть? — спитав він.
Вловивши тон його голосу, Пабло швидко глянув на нього. Потім підвівся й відійшов.
— Марія. А тебе?
— Роберто. Ти давно тут, у горах?
— Три місяці.
— Три місяці?
Вона знову провела рукою по голові, цього разу зніяковіло, і він дивився на її волосся, коротке, густе й хвилясте, неначе жито під вітром на схилі пагорба.
— Мене поголили, — сказала вона. — Нас часто голили у в'язниці — у Вальядоліді. За три місяці лише настільки відросло. Я була в тому поїзді. Нас везли на південь. Потім багатьох в'язнів знову спіймали, а мене — ні. Я прийшла сюди з ними.
— Це я її знайшов. Заховалася між камінням, — обізвався циган. — Ми вже збиралися відходити. Ох, і бридка ж вона була. Ми взяли її з собою, але потім я не раз думав, що краще було б покинути її.
— А де той, що був тоді разом з нами? — спитала Марія. — Такий самий русявий, як ти. Чужинець. Де він?
— Загинув, — відповів Роберт Джордан. — У квітні.
— У квітні? Поїзд теж підірвали в квітні.
— Атож, — мовив Роберт Джордан. — Він загинув через десять днів по тому.
— Бідолаха, — сказала Марія. — Хоробрий був хлопець. А ти те саме робиш?
— Так.
— І поїзди теж підривав?
— Так. Три поїзди.
— Тут?
— В Естремадурі,— сказав він. — Раніше я був в Естремадурі. Там для нас роботи вистачає. В Естремадурі багато таких, як я.
— А чого ти прийшов сюди, в гори?
— Прислали замість того русявого. Я давно знаю ці місця, бував тут іще до війни.
— Добре знаєш?
— Ні, не дуже. Але я швидко звикаю. У мене є добра карта і добрий провідник.
— Старий, — вона кивнула головою. — То добрий чоловік.
— Спасибі,— сказав їй Ансельмо, і Роберт Джордан раптом усвідомив, що вони з дівчиною тут не самі, і ще усвідомив, що йому важко дивитися на неї — у нього навіть голос змінюється. Він порушив один закон із тих двох, яких слід додержуватись, щоб ладнати з людьми, що розмовляють по-іспанському: чоловіків частуй тютюном, а жінок не чіпай; і він відчув раптом, що йому байдуже. Чи ж мало є на світі такого, на що йому доводиться не зважати, навіщо ж зважати на це?
— У тебе дуже гарне обличчя, — сказав він Марії.— Шкода, що я не бачив тебе з довгим волоссям.
— Відросте, — сказала вона. — За півроку буде довге.
— Ти б подавився, яка вона була, коли ми привели її сюди! Така була потвора, що аж дивитися гидко!
— А ти чия? — спитав Роберт Джордан, силкуючись опанувати себе. — Ти Паблова?
Вона глянула на нього й засміялася, потім ляснула його по коліну.
— Паблова? Ти, певно, не бачив Пабло?
— Ну, тоді Рафаелева. Рафаеля я бачив.
— І не Рафаелева.
— Вона нічия, — сказав циган. — Чудна якась дівчина. Нічия. А куховарить добре.
— Справді нічия? — спитав її Джордан.
— Нічия. Зовсім нічия. Ні жартома, ні насправжки. І не твоя.
— Ні? — сказав Роберт Джордан і відчув, як у нього знов стискається горло. — Це добре. У мене нема часу на дівчат. Я правду кажу.