— Що ж, Ансельмо може перевести її через фронт.
— Ви з Ансельмо можете забрати її з собою, коли зробите свою справу.
Роберт Джордан знову відчув, як щось підступило йому до горла.
— Що ж, можна, — сказав він здушеним голосом.
Паблова mujer подивилася на нього й похитала головою.
— Гай-гай, — сказала вона. — Чи всі ви, чоловіки, отакі?
— А я хіба щось сказав? Вона гарна — ти сама це знаєш.
— Ні, вона не гарна. Ти хочеш сказати, що вона незабаром стане гарною, — мовила Паблова жінка. — Ох, ці чоловіки! Ганьба нам, жінкам, що ми вас народжуємо. Ні, давай без жартів. Чи є тепер у Республіці притулки для таких, як вона?
— Є,— сказав Роберт Джордан. — І то дуже добрі. Над морем коло Валенсії. І в інших місцях. Там про неї піклуватимуться, і вона сама доглядатиме дітей. Там живуть діти, евакуйовані з різних сіл. Її навчать виховувати дітей.
— Саме цього я й хочу, — сказала Паблова mujer. — А то Пабло вже сам не свій через неї. І це також добиває його. Побачить її — і як не свій. Хай вона йде звідси, так буде ліпше.
— Ми можемо взяти її з собою, коли зробимо свою справу.
— І ти не скривдиш її, якщо я звірюся на тебе? Я розмовляю з тобою так, наче знаю тебе хтозна-відколи.
— Так завжди буває,— сказав Роберт Джордан, — коли люди розуміють одне одного.
— Сідай, — сказала Паблова жінка. — Брати з тебе слово я не хочу, бо що має бути, те буде. Але якщо ти не візьмеш її з собою, то дай слово.
— Чому — якщо я не візьму її з собою?
— Бо я не хочу, щоб вона тут збожеволіла після того, як ти підеш. Вона вже раз божеволіла, а я маю досить клопоту й без того.
— Ми візьмемо її, коли знищимо міст, — сказав Роберт Джордан. — Якщо залишимося живі, то візьмемо.
— Мені не подобається те, що ти зараз сказав. Такі слова щастя не приносять.
— Я сказав це тільки для того, щоб не обіцяти даремно, — відповів Роберт Джордан. — Я не з тих, що люблять каркати.
— Дай-но я погляну на твою руку, — сказала жінка.
Роберт Джордан простяг їй руку, і жінка повернула її долонею догори, подержала в своїй дужій руці, потерла великим пальцем, уважно придивляючись до неї, потім відпустила. Вона підвелася. Він теж підвівся з землі, і вона поглянула на нього без усмішки.
— Що ж ти там побачила? — спитав Роберт Джордан. — Я в це не вірю. Ти мене не злякаєш.
— Нічого, — відказала вона. — Я нічого не побачила.
— Ні, побачила. Мені просто цікаво. Я в такі речі не вірю.
— А в що ти віриш?
— В багато чого, але не в це.
— У що?
— У свою справу.
— Так, це я побачила.
— А що ти ще побачила? Кажи.
— Більше нічого, — сказала вона похмуро. — Отож ти кажеш, що міст — це дуже важко?
— Ні, я сказав, що це дуже важливо.
— А може статися так, що буде важко?
— Може. А тепер я піду подивлюсь на нього. Скільки у вас тут людей?
— Путящих п'ятеро. Циган нічого не вартий, хоча він і щирий хлопець. Має добре серце. Пабло я більше не довіряю.
— А скільки в Ель Сордо таких — путящих?
— Чоловік вісім. Сьогодні ввечері побачимо. Він прийде. Він розумний, і в нього теж є динаміт. Щоправда, небагато. Ну, та ти сам із ним побалакаєш.
— Ти послала по нього?
— Він сам приходить до нас щовечора. Він наш сусід. А також товариш і друг.
— А якої ти думки про нього?
— Він справжня людина. І дуже розумна. В тому ділі з поїздом він просто дива робив.
— А інші загони?
— Якщо вчасно всіх сповістити, то набереться чоловік п'ятдесят, на яких можна більш-менш покластися.
— Справді можна?
— Залежно від того, як піде діло.
— А скільки в них патронів на гвинтівку?
— Штук по двадцять. Залежно від того, скільки вони принесуть. Якщо взагалі погодяться допомагати. Не забувай, що тут ідеться про міст, отже, ні грошей, ні здобичі не буде, і небезпека велика, це видно вже з того, що ти не хочеш зайвого слова сказати. І після нападу всім доведеться забиратися звідси. Багатьом це діло з мостом не сподобається.
— Ясно.
— Отже, що менше ти говоритимеш, то краще.
— Згода.
— Ну, йди оглядай свій міст, а ввечері побалакаємо з Ель Сордо.
— Я піду разом із Ансельмо.
— Тоді розбуди його, — сказала вона. — Карабін тобі потрібен?
— Ні, дякую, — сказав він. — Карабін — річ гарна, але мені він зараз ні до чого. Мені зараз треба тільки подивитися, гармидеру я не зчинятиму. Дякую за все, що ти мені сказала. Мені подобається, як ти говориш.
— Намагаюся говорити відверто.
— Тоді скажи, що ти побачила на моїй долоні.