Выбрать главу

Будка другого вартового стояла за мостом задньою стіною до них, і вони не бачили, що в ній робиться. Шосе, широке, асфальтоване, за мостом звертало ліворуч, а потім підковою огинало виступ гори й зникало з очей. Старий шлях був куди вужчий, і, щоб розширити його в цьому місці, довелося зрізати частину гори; над урвищем — зліва, якщо дивитися від мосту й перевалу, — понад шляхом ішов парапет із квадратних кам'яних брил. Провалля тут було дуже глибоке й вузьке, особливо там, де струмок, над яким висів міст, впадав у річку.

— А другий пост де? — спитав Роберт Джордан старого.

— За п'ятсот метрів від цього завороту. В хижці шляхового сторожа; вона стоїть під самою скелею.

— Скільки там чоловік? — спитав Роберт Джордан.

Він знову навів бінокль на вартового. Той погасив сигарету об дощану стіну будки, витяг із кишені шкіряного кисета, розірвав папір недокурка й витрусив у кисет рештки тютюну. Потім підвівся, приставив гвинтівку до стіни й потягся, а тоді закинув гвинтівку за плече й вийшов на міст. Ансельмо припав обличчям до землі, а Роберт Джордан засунув бінокль у нагрудну кишеню й сховався за сосною.

— Семеро солдатів і капрал, — шепнув Ансельмо йому на вухо. — Мені циган сказав.

— Ми підемо, коли він пройде далі,— відповів Роберт Джордан. — Ми надто близько.

— Ти побачив усе, що хотів?

— Так. Усе, що хотів.

Після заходу сонця одразу стало холодно, позаду на гірських вершинах гасли останні відблиски сонця, і швидко западала темрява.

— Ну, і як воно тобі здалося? — стиха спитав Ансельмо, не зводячи очей з вартового, що простував мостом до другої будки; багнет його поблискував в розсіяному світлі надвечір'я, постать здавалася незграбною у бахматому плащі.

— Все дуже добре, — сказав Роберт Джордан. — Дуже, дуже добре.

— Я радий, — сказав Ансельмо. — Ну що ж, ходімо. Тепер він нас уже не побачить.

Вартовий зупинився спиною до них на тому кінці мосту. З провалля долинав клекіт води, що вирувала між камінням. Потім крізь цей клекіт долинув інший звук, рівний, дедалі гучніший гуркіт, і вони побачили, що вартовий задер голову в збитій на потилицю плетеній шапочці й подивився вгору. Глянувши й собі туди, вони побачили високо у вечірньому небі три моноплани, що йшли клином, маленькі й сріблясті,— там іще світило сонце; вони летіли неймовірно швидко, а їхні мотори рівномірно гули.

— Наші? — запитав Ансельмо.

— Начебто наші,— відповів Роберт Джордан, хоч знав, що на такій висоті не можна визначити точно. Це вечірня розвідка, а чия — невідомо. Але коли бачиш у повітрі винищувачі, завжди кажеш — наші, бо це додає людям снаги. Бомбардувальники — то вже інша річ.

Ансельмо, видно, думав те саме.

— Це наші,— сказав він. — Я впізнав їх. Це Moscas[8].

— Атож, — мовив Роберт Джордан. — Мені теж здається, що це Moscas.

— Це Moscas, — повторив Ансельмо.

Робертові Джордану досить було б подивитись у бінокль, щоб з'ясувати, чиї то літаки, але йому не хотілося цього робити. Сьогодні ввечері йому однаково, чиї вони, і якщо старому приємно думати, що вони наші, то нащо розчаровувати його. А втім, коли вони полетіли в напрямку Сеговії, він подумав, що ці літаки не схожі на зелений з червоною смугою на низько посаджених крилах російський варіант моделі «Боїнг П-32», який іспанці ззивали Moscas. Кольору не можна було розрізнити, але обриси були інші. Ні, це поверталася на базу фашистська розвідка.

Вартовий усе ще стояв на тому кінці мосту, спиною до них.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан і рушив угору, обережно ступаючи й ховаючись за деревами, поки вартовий зник з очей. Ансельмо йшов слідом за ним за яку сотню кроків. Коли вони відійшли далеченько, Роберт Джордан зупинився, почекав старого, пропустив його вперед, і вже в темряві вони подерлися далі крутим схилом.

— У нас могутня авіація, — задоволено сказав старий.

— Атож.

— І ми переможемо.

— Мусимо перемогти.

— Так. І тоді, після перемоги, приїжджай сюди полювати.

— А на кого?

— На вепрів, на ведмедів, на вовків, на гірських козлів…

— Ти любиш полювати?

— Дуже. Над усе на світі. У нашому селі всі мисливці. А ти не любиш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Я не люблю вбивати тварин.

— А я навпаки, — мовив старий. — Я не люблю вбивати людей.

— Цього ніхто не любить, хіба що ті, у кого з головою не все гаразд, — відповів Роберт Джордан. — Але я не проти, коли це необхідно. Коли це заради спільної справи.

— Так, то зовсім інша річ, — сказав Ансельмо. — В моїй хаті - коли вона в мене була, бо тепер у мене вже немає хати, — висіли ікла кабана, якого я підстрелив у лісі в долині. Були й вовчі шкури — вовків я вбивав узимку, у снігу вистежував. Одного, найбільшого, я вбив край села якось у листопаді, повертаючись надвечір із лісу. Чотири вовчі шкури лежали на долівці в моїй хаті. Вони були зовсім витерті, але все ж то були вовчі шкури. Були в мене й роги гірського козла, якого я підстрелив У Сьєррі, і ще було опудало орла, його мені зробив майстер в Авілі, крила в нього були розгорнені й очі жовті, достоту як у живого. То була дуже гарна річ, і мені приємно було на все те дивитись.

вернуться

8

Буквально: мухи (ісп)