— Так, — сказав Роберт Джордан.
— На дверях нашої сільської церкви була прибита ведмежа лапа; цього ведмедя я вбив навесні, зустрів його на схилі гори, він котив по снігу колоду цією самою лапою.
— Коли це було?
— Шість років тому. Її висушили, прибили до дверей церкви, і щоразу, коли я дивився на цю лапу, — зовсім як у людини, тільки з пазурями, — мені було так приємно!
— Ти пишався?
— Пишався, бо пригадував, як стрівся з ведмедем напровесні на схилі гори. А от коли уб'єш людину, таку саму, як і ми з тобою, нічого приємного на душі не лишається.
— Так, людської руки до церковних дверей не приб'єш, — сказав Роберт Джордан.
— Ще б пак. Кому ж таке на думку спаде. А все ж людська рука дуже схожа на ведмежу лапу.
— І тулуб людський дуже схожий на ведмежий, — сказав Роберт Джордан. — Якщо з ведмедя зняти шкуру, видно, що м'язи розміщені майже так само.
— Так, — сказав Ансельмо. — Цигани вірять, що ведмідь — брат людини.
— Американські індіанці також, — сказав Роберт Джордан. — Вбивши ведмедя, вони вклоняються йому й просять пробачення. Вони чіпляють його череп на дереві і, залишаючи те місце, благають, щоб він не сердився на них.
— Цигани вірять, що ведмідь — брат людини, бо в нього під шкурою таке саме тіло, і він п'є пиво, і любить музику, і вміє танцювати.
— Індіанці також вірять у це.
— Виходить, індіанці — ті самі цигани?
— Ні. Але про ведмедя вони думають так само.
— Розумію. Цигани вважають його своїм братом ще й тому, що він любить красти.
— В тобі є циганська кров?
— Ні. Але я перебачив немало циган, а відколи ми воюємо, зрозуміло, ще більше. В горах їх багато. Вони вважають, що вбити чужоплемінника — не гріх. Самі вони не признаються в цьому, але це правда.
— Як марокканці.
— Еге ж. У циган багато законів, яких вони нікому не відкривають. Як почалася війна, багато циган взялося за старе.
— Вони не розуміють, в ім'я чого ведеться ця війна. Не знають, за що ми боремося.
— Еге ж, — сказав Ансельмо. — Вони тільки знають, що точиться війна і можна вбивати безкарно, як за давніх часів.
— Тобі доводилося вбивати? — спитав Роберт Джордан.
Темрява, що зблизила їх тепер, і день, пбробутий разом, давали йому право на це запитання.
— Так. Кілька разів. Але не радо. По-моєму, людей убивати — гріх. Навіть якщо це фашисти, яких ми повинні вбивати. По-моєму, порішити ведмедя — це одне, а людину — зовсім інше, І я не вірю в циганські байки про те, що людина й ведмідь — брати. Я проти того, щоб убивати людей.
— Але ти вбивав.
— Так. І ще вбиватиму. Але якщо виживу, то постараюся потім жити, нікому не завдаючи кривди, щоб усе це мені простили.
— Хто простив?
— Не знаю. Хто простить, якщо у нас тепер уже немає ні бога-отця, ні бога-сина, ні святого духа? Я не знаю.
— І бога вже немає?
— Ні, друже. То вже напевно, що немає. Якби він був, то хіба дозволив би те, що я бачив на власні очі? Хай їхній бог лишається їм.
— Вони й кажуть, що бог з ними.
— Певна річ, мені його бракує, бо мене змалку вчили вірити. Але тепер людина мусить відповідати сама перед собою.
— Отже, ти сам собі простиш і вбивство?
— Можливо, — сказав Ансельмо. — Так, ти, мабуть, маєш рацію. Та однаково, є бог чи нема, а вбивати — гріх. Я вважаю, що позбавляти людину життя — то не жарт. Я роблю це, коли треба, але я не з тієї породи, що наш Пабло.
— Щоб виграти війну, треба вбивати ворогів. Це давня істина.
— Авжеж. На війні треба вбивати. Але в мене є ще свої власні думки, — сказав Ансельмо.
Вони тепер ішли поруч у темряві, і він говорив тихо, час від часу озираючись.
— Я б навіть єпископів не вбивав. Я б не вбивав і поміщиків. Я б тільки примусив їх працювати день у день ціле життя, як ми працюємо в полі чи в горах, на лісорозробках. Щоб вони зрозуміли, для чого народжується людина. Нехай сплять там, де ми спимо. Нехай їдять те, що ми їмо. І, найголовніше, нехай працюють, Це була б їм наука.