— От пройдемо між тими скелями, а там і табір.
Коли вони ввійшли між скелі, пролунав вигук:
— Стій! Хто йде?
Вони почули, як клацає затвор, заганяючи в дуло патрон.
— Товариші,— сказав Ансельмо.
— Чиї товариші?
— Паблові товариші,— відповів старий. — Ти хіба не знаєш нас?
— Знаю, — пролунав голос. — Але такий наказ. Пароль знаєте?
— Ні. Ми йдемо знизу.
— Це мені теж відомо, — сказав чоловік у темряві.— Ви йдете від мосту. Мені все відомо. Але не я давав наказ. Ви повинні сказати другу половину пароля.
— А яка перша половина? — спитав Роберт Джордан.
— Я забув, — відповів чоловік у темряві й засміявся. — Гаразд, матері твоїй… іди до табору зі своїм сяким-розтаким динамітником.
— Це називається партизанська дисципліна, — сказав Ансельмо. — Спусти курок своєї гвинтівки.
— Уже спустив, — сказав чоловік у темряві.— Двома пальцями — великим і вказівним.
— От зробиш так коли-небудь із маузером, а в нього нема гудзика на курку, він і вистрелить.
— А це й є маузер, — сказав чоловік. — Але у мене сила в пальцях — дай боже! Я завжди так спускаю курок.
— А куди ти дуло наставив? — спитав Ансельмо в темряві.
— На тебе, — відказав чоловік. — І коли я спускав курок, воно дивилося на тебе. Прийдеш у табір, скажи, щоб мене заступили, бо я голодний, туди його розтуди, і забув пароль.
— Як тебе звуть? — спитав Роберт Джордан.
— Агустін, — відповів чоловік. — Мене звуть Агустін, і я здихаю тут із нудьги.
— Ми скажемо, — мовив Роберт Джордан і подумав, що ні в якій іншій країні простий селянин не вжив би такого літературного слова, як «aburmiento», цебто по-іспанському «нудьга», а тут це звичайне слово в устах представників усіх класів.
— Слухай, — сказав Агустін і, підійшовши ближче, поклав руку на плече Робертові Джордану. Потім він черкнув кресалом об кремінь, подмухав на затлілу губку і, піднісши її вгору, зазирнув йому в очі.— Ти схожий на того, що був у нас раніше, — сказав він. — Але не зовсім. Слухай. — Він опустив губку, тримаючи гвинтівку в руці.— Ти мені ось що скажи. Це правда про міст?
— Що саме?
— Що ми повинні підірвати цей міст, туди його розтуди, і потім забиратися з цих гір до сякої-розтакої матері?
— Не знаю.
— Ти не знаєш! — сказав Агустін. — Оце-то так! А чий же це динаміт?
— Мій.
І ти не знаєш, навіщо він? Годі байки розказувати.
Я знаю, навіщо він, і ти теж дізнаєшся, коли треба буде — сказав Роберт Джордан. — А тепер ми йдемо до табору.
— Іди ти знаєш куди! — сказав Агустін. — Розтуди тебе перегуди. Та якщо хочеш, я тобі скажу одну річ, яку тобі теж корисно знати.
— Хочу, — сказав Роберт Джордан. — Якщо це тільки не туди й розтуди. — Він повторив найбрутальнішу лайку з тих, що присмачували попередню розмову. Цей Агустін безнастанно лихословив, нанизуючи лайку на лайку, і Роберт Джордан навіть подумав, чи може він сказати хоч одну фразу, не лаючись. Агустін засміявся в темряві, коли Роберт Джордан повторив його слівце.
— Я звик так розмовляти. Може, воно й негарно. Хтозна. Кожен розмовляє по-своєму. Так от, слухай. Мені цього мосту не шкода. Мені взагалі нічого не шкода. До того ж я пропадаю з нудьги в цих горах. Треба вшиватися звідси — дарма. Мені на ці гори начхати. Треба міняти місце — дарма. Але одне я тобі скажу — пильнуй свою вибухівку.
— Дякую, — сказав Роберт Джордан. — Від тебе пильнувати?
— Ні,— сказав Агустін. — Від людей, у яких сякої-розтакої совісті менше, ніж у мене.
— А все ж? — сказав Роберт Джордан.
— Ти по-іспанському розумієш, — сказав Агустін, цього разу серйозно. — Тож стережи як слід свою вибухівку, туди її розтуди.
— Дякую.
— Залиш своє «дякую» собі. А за вибухівкою позирай.
— З нею щось сталося?
— Ні. Я б тоді не марнував часу на зайві балачки.
— Ну, дарма, дякую тобі. То ми йдемо до табору.
— Гаразд, — сказав Агустін. — І хай пришлють кого-небудь, хто знає пароль.
— Ми побачимося в таборі?
— Авжеж. І то дуже скоро.
— Ходімо, — сказав Роберт Джордан до Ансельмо.
Вони йшли тепер краєм галявини, і їх огортав сірий туман. Після встеленої глицею землі вони відчували під ногами густу траву, сандалі на мотузяній підошві намокли від роси. Попереду між дерев блимав вогник, і Роберт Джордан здогадався, що там вхід до печери.
— Агустін дуже добрий чоловік, — сказав Ансельмо. — Хоч у нього з язика не сходить лайка та всякі жартики, на нього можна покластися.