Выбрать главу

— Ти його добре знаєш?

— Так. Давно. І я йому довіряю.

— І словам його теж?

— Так, друже. А от із Пабло справи кепські, ти сам бачив.

— Що ж робити?

— Треба весь час стерегти динаміт.

— Хто ж його стерегтиме?

— Ти. Я. Жінка й Агустін. Бо він сам бачить небезпеку.

— Ти знав, що так буде, коли ми йшли сюди?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Я не знав, що зайшло так далеко. Та ми однаково мусили прийти сюди. Тут, у горах, їх тільки двоє — Пабло й Ель Сордо. Без них не обійдешся, якщо не можеш діяти самотужки.

— А Ель Сордо який?

— То добрий чоловік, — сказав Ансельмо. — Наскільки Пабло поганий, настільки той добрий.

— Отже, ти вважаєш, що Пабло вже дійшов до ручки?

— Я цілий вечір думав про це, і мені здається, що так. Пригадай усе, що ми чули.

— Може, краще було б піти геть, сказати, що ми передумали, що не будемо підривати цього мосту, а самим набрати людей в інших загонах?

— Ні,— сказав Ансельмо. — Він тут хазяїн. Ти й кроку не ступиш тут, щоб він не знав. Але кожен крок треба зважувати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Вони підійшли до входу в печеру, завішаного попоною, з-під якої пробивалося світло. Обидва рюкзаки лежали під деревом, вкриті брезентом, і Роберт Джордан став навколішки й помацав вологу, затвердлу тканину. Він сунув у темряві руку під брезент, намацав зовнішню кишеню одного э рюкзаків, вийняв звідти обтягнуту шкірою флягу й сховав її до задньої кишені штанів. Відімкнувши замки з довгими дужками, що з'єднували кільця в рюкзаках, і розв'язавши шнурки, які стягували їх, він засунув руку до одного і навпомацки перевірив його вміст. Майже на самому споді він намацав бруски в торбинках, загорнуті в його спальний мішок; знову затягнувши шнурки й застебнувши замок, він заліз обома руками до другого рюкзака й намацав там гострий край дерев'яної скриньки із старою підривною машинкою, коробку від сигар із капсулями — кожен циліндрик обмотаний двома дротиками (все це було запаковане так само дбайливо, як колись у дитинстві пакував він свою колекцію пташиних яєць), потім — ложе автомата, відділене від ствола й загорнуте в шкіряну куртку; два диски й п'ять патронних обойм у внутрішній кишені великого рюкзака; маленькі мотки мідного дроту й великий моток світлого ізольованого — другій кишені. В тій самій кишені, де був дріт, він намацав обценьки й два дерев'яні шила просвердлювати дірки в брусках динаміту, і, нарешті, з останньої кишені вийняв велику коробку російських цигарок — із тих, що йому дали у штабі Гольца; затягши шнурки, він застебнув замок і клапани й знову прикрив обидва рюкзаки брезентом. Ансельмо вже ввійшов до печери.

Роберт Джордан підвівся, щоб піти слідом за ним, потім передумав і, скинувши брезент з обох рюкзаків, насилу підняв їх, по одному кожною рукою, і важко рушив до печери. Він поставив один рюкзак на землю, відкинув попону, потім нахилив голову і,тримаючи обидва рюкзаки за шкіряні лямки, ввійшов до печери.

В печері було тепло й повно диму. Під одною стіною стояв стіл, на ньому горіла лойова свічка, встромлена в шийку пляшки, а за столом сиділи Пабло, циган Рафаель і троє незнайомих чоловіків. Свічка кидала тіні на стіну за їхніми плечима. Ансельмо ще не встиг сісти й стояв праворуч від столу. У далекому кутку печери Паблова жінка схилилася над вогнищем, де жевріло вугілля. Дівчина стояла поряд неї навколішки, мішаючи щось дерев'яною ложкою в залізному казанку. Коли Роберт Джордан з'явився на порозі, вона підняла ложку і подивилася на нього, і він з порога побачив дівоче обличчя, освітлене вогнем, що його роздмухувала жінка, побачив її руки й краплі, що падали з ложки в казанок.

— Що це ти приніс? — спитав Пабло.

— Свої речі,— сказав Роберт Джордан і поставив обидва рюкзаки трохи віддалік один від одного, далеко від столу, там, де печера ширшала.

— А надворі їм хіба погано? — спитав Пабло.

— Хтось може спіткнутися об них поночі,— відповів Роберт Джордан і, підійшовши до столу, поклав на нього коробку цигарок.

— Я б волів не тримати динаміт у печері,— сказав Пабло.

— Від вогню далеко, — заперечив Роберт Джордан. — Беріть цигарки. — Він провів нігтем великого пальця по краю картонної коробки з великим кольоровим броненосцем на кришці й підсунув коробку до Пабло.

Ансельмо приніс йому стільчика, оббитого невичиненою шкірою, і він сів до столу. Пабло подивився на нього так, немов хотів сказати щось, потім простяг руку по цигарку.

Роберт Джордан підсунув коробку до тих, що сиділи поряд із Пабло. Він іще не дивився на них. Але помітив, що один узяв кілька цигарок, а двоє не взяли жодної. Вся — увага його була зосереджена на Пабло.