— Ну, як справи, цигане? — спитав він Рафаеля.
— Добре, — сказав циган.
Роберт Джордан зрозумів, що вони розмовляли про нього, коли він увійшов до печери. Навіть циган тримався якось напружено.
— А дасть вона тобі попоїсти ще раз? — спитав Роберт Джордан цигана.
— Аякже. Чому ж ні,— сказав циган.
Це було зовсім не схоже на ті приязні, добродушні жарти, якими вони перекидалися вдень.
Паблова жінка не озивалася і все роздмухувала міхом вогонь.
— Ваш Агустін каже, що вмирає з нудьги там, нагорі,— сказав Роберт Джордан.
— Нічого йому не буде, — сказав Пабло. — Хай трошки повмирає.
— А вино є? — спитав Роберт Джордан, звертаючись до всіх, і, нахилившись уперед, поклав руки на стіл.
— Там уже небагато лишилося, — похмуро відповів Пабло.
Роберт Джордан вирішив, що час уже придивитися до інших і розібратися, що до чого.
— Ну, то дайте мені води. Слухай! — гукнув він до дівчини. — Принеси мені кухоль води.
Дівчина подивилася на Паблову жінку, але та нічого не сказала їй і навіть узнаки не дала, що чує; тоді вона підійшла до казанка з водою, зачерпнула повний кухоль і, підійшовши до столу, поставила перед Робертом Джорданом. Він усміхнувся до неї. Водночас він утягнув живіт і ледь помітно хитнувся ліворуч на стільчику, так що пістолет зсунувся на поясі під руку. Потім він сягнув рукою до задньої кишені. Пабло стежив за ним. Роберт Джордан знав, що за ним стежать усі, але він сам стежив тільки за Пабло. Його рука витягла з задньої кишені обтягнену шкірою флягу; він відкрутив ковпачок, узяв кухоль з водою, надпив до половини й повільно налив у кухоль напій із фляги.
— Ця штука для тебе надто міцна. А то б я дав тобі трохи, — сказав він дівчині й знову усміхнувся до неї.— Зовсім мало лишилося, а то б я тебе почастував, — сказав він Пабло.
— Я не люблю ганусівки, — сказав Пабло.
Терпкий запах розійшовся над столом, і Пабло вловив у ньому щось знайоме.
— От і чудово, — сказав Роберт Джордан. — Бо вже зовсім мало лишилося.
— Що це таке? — спитав циган.
— Ліки, — сказав Роберт Джордан. — Хочеш покуштувати?
— А від чого вони?
— Від усього, — сказав Роберт Джордан. — Всі хвороби виліковують.
— Дай покуштую, — сказав циган.
Роберт Джордан підсунув до нього кухоль. Суміш напою з водою була жовтаво-молочного кольору, і він сподівався, що циган ковтне тільки один раз. У флязі лишалося вже зовсім мало, а один такий кухоль заміняв вечірні газети, всі вечори у кафе, всі каштани, які, напевне, вже цвітуть тепер, і великих повільних коней на зовнішніх бульварах, книгарні, кіоски, картинні галереї, парк Монсурі, стадіон Буффало і Бют-Шомон, Гаранті траст компані та острів Сіте, старий готель Фойо і можливість почитати та відпочити ввечері; заміняв усе те, що він любив колись, а потім поволі забув, усе те, що верталось до нього, коли він куштував цей непрозорий, гіркий алхімічний напій, від якого терпнув язик, зігрівався мозок, зігрівався шлунок, повертали в інший бік думки.
Циган скривився й віддав йому кухоль.
— Пахне ганусом, а гірке, як жовч, — сказав він. — Краще вже хворіти, ніж пити такі ліки.
— Це полин, — пояснив Роберт Джордан. — У справжньому абсенті завжди є полин. Кажуть, ніби він роз’їдає мозок, але я не вірю. Тільки думки міняються, та й годі. До абсенту треба доливати воду повільно, по кілька крапель. А я зробив навпаки — долив до води абсент.
— Це ти про що? — сердито спитав Пабло, відчувши насмішку в його словах.
— Пояснюю, що це за ліки, — відповів Роберт Джордан і всміхнувся. — Я купив їх у Мадріді. Узяв останню пляшку, і мені вистачило її на три тижні.— Він відпив великий ковток і відчув, як рідина обволікає язик і він приємно німіє. Він поглянув на Пабло й знову всміхнувся.
— Ну, то як справи? — спитав він.
Пабло не відповів, і Роберт Джордан уважно подивився на незнайомих чоловіків, що сиділи за столом. В одного з них було широке, пласке обличчя — пласке й темне, як серранський окіст, ніс приплюснутий і перебитий, і через те, що з рота в нього стирчала довга тонка російська цигарка, його обличчя здавалося ще пласкішим. Волосся його було коротко підстрижене, шпакувате, щетина на підборідді сива; комір звичайної в цій місцевості чорної блузи застебнутий. Коли Роберт Джордан поглянув на нього, він опустив очі й далі дивився на стіл, але погляд його був твердий, зосереджений. Інші двоє були, очевидно, брати. Вони були дуже схожі один на одного — обидва невисокі, кремезні,- смугляві, кароокі, низькочолі, чорняві. В одного на скроні, над лівим оком, був шрам; коли Роберт Джордан подивився на них, вони спокійно зустріли його погляд. Одному було років двадцять шість — двадцять вісім, другий, мабуть, на рік-два старший.