— Слухай мене, п'янице. Ти розумієш, хто тут наказує?
— Я наказую!
— Ні. Слухай мене. Виколупай сірку зі своїх волохатих вух. Слухай уважно. Наказую тут я.
Пабло дивився на неї, та з виразу його обличчя не можна було здогадатися, про що він думає. Він дивився на неї зовсім спокійно, а потім поглянув через стіл на Роберта Джордана. Він довго й задумливо не зводив із нього очей, потім перевів погляд на жінку.
— Добре. Командуй ти, — сказав він. — І якщо хочеш, хай командує і він. І можете обоє йти під три чорти! — Він дивився жінці просто у вічі, і вигляд у нього не був ані впокорений, ані зляканий. — Може, я розледащів і забагато п'ю. Вважай мене, коли хочеш, за боягуза, хоч тут ти помиляєшся. Але я не дурень. — Він помовчав. — Командуй, коли тобі до вподоби. Та якщо ти не тільки командир, а й жінка, дай нам чого-небудь попоїсти.
— Маріє! — гукнула Паблова жінка.
Дівчина висунула голову з-за попони, що затуляла вхід до печери.
— Тепер заходь і подай нам вечерю.
Дівчина ввійшла досередини, попрямувала до низенької лави біля вогнища, взяла емальовані миски й поставила їх на стіл.
— Вина вистачить на всіх, — сказала Робертові Джордану Паблова жінка. — Не слухай цього п'яниці. А як не вистачить, дістанемо ще. Допивай свій чудний трунок і налий собі вина.
Роберт Джордан вихилив абсент одним духом і, відчуваючи, як напій зігріває його ніжним, ароматним, вологим, хімічним теплом, посунув кухоль по столу. Дівчина наповнила ного вином і всміхнулася.
— Ну, то як, бачив ти цей міст? — спитав циган.
Решта — вони ще не вимовили й слова після того, як зреклися Пабло, — нахилилися над столом і приготувалися слухати.
— Так, — сказав Роберт Джордан. — То буде легка робота. Хочете покажу?
— Аякже. Нам дуже цікаво.
Роберт Джордан вийняв із нагрудної кишені записника й показав свої креслення.
— Диви, як схоже, — сказав пласковидий, його звали Прімітіво. — Той самий міст.
Водячи по паперу кінчиком олівця, Роберт Джордан пояснив, як буде підірваний міст і де саме треба буде закласти заряди.
— Як просто! — сказав один із братів, зі шрамом, на ймення дндоес. — А як ти їх підриватимеш?
Роберт Джордан пояснив і це; пояснюючи, він відчув, що дівчина зазираючи в записник, сперлася рукою на його плече. Паблова жінка теж дивилася. Тільки Пабло не виявляв ніякої цікавості; він сидів сам зі своїм кухлем і раз у раз черпав собі вина з великої миски, яку Марія наповнила з бурдюка, що висів на стіні Ліворуч від входу до печери.
— Тобі часто доводилося таке робити? — тихо спитала дівчина в Роберта Джордана.
— Часто.
—А ми теж побачимо, як воно буде?
— А чого ж!
— Ще й як побачиш, — сказав Пабло зі свого місця біля столу. — Неодмінно побачиш.
— Цить, — сказала йому жінка і, згадавши раптом, що вона прочитала пополудні на долоні Джордана, спалахнула диким, нестримним гнівом. — Цить, боягузе! Цить і не каркай, мов крук! Цить, душогубе!
— Гаразд, — сказав Пабло. — Я мовчатиму. Ти тут командир, то й милуйся отими малюночками. Але пам'ятай, що я не дурень.
Паблова жінка відчула, що її гнів переходить у смуток, смуток, з яким усвідомлюєш, що гинуть усі надії й сподівання. Це почуття було знайоме їй змалку, і вона знала, чому воно супроводить її все життя. Тепер воно прийшло несподівано, і, відганяючи його, не дозволяючи йому торкатися себе, не дозволяючи торкатися ні себе, ні Республіки, вона сказала:
— Нумо вечеряти. Маріє, накладай м’яса в миски.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Роберт Джордан відгорнув попону, що затуляла вхід і, вийшовши з печери, глибоко вдихнув свіже нічне повітря. Туман уже розвіявся, й засвітилися зірки. Вітру не було, і після важкої задухи в печері, де дим вогнища змішувався з тютюновим і з духом смаженого м’яса й рису, шафрану, перцю та олії, з винно-смольним запахом великого бурдюка, підвішеного біля входу за шию, так що всі чотири ноги стирчали в різні боки, а з тієї ноги, звідки точили вино, краплини падали на землю, змішуючись із пилом; після пахощів зел, назв яких він не знав і які звисали зі стелі впереміж із вінками часнику, після запаху червоного вина й часнику, кінського й людського поту, яким пропах одяг людей, що сиділи за столом (людський — гострий і кислий, засохлої піни з кінських боків — нудотний і солодкий), — Робертові Джордану приємно було вдихати на повні груди чисте нічне гірське повітря, що пахло глицею й росяною травою, яка вкривала береги струмка. Коли вітер ущух, упала рясна роса, але Роберт Джордан подумав, що над ранок, певно, братиметься на мороз.