— Портрете, — сказав він, — тобі теж не завадило б трохи розслабитись. Але боюся, що нічого в тебе не вийде. Це називається статичним елементом у живопису. Ти ж знаєш, портрете, що в жодній картині немає руху. Лише декому з художників вдається досягти цього. Дуже небагатьом.
Я хотів би, щоб твоя хазяйка була тут і принесла з собою рух. Звідки дівчата, як ти й вона, знають так багато змалечку і чому ви такі вродливі?
У нас, в Америці, коли дівчина вродлива, вона напевне з Техасу і, якщо тобі пощастить, знає, який тепер місяць. А от рахувати вони всі добре вміють.
Їх навчають рахувати, тримати коліна стулені й накручувати волосся на бігуді. За свої гріхи, — якщо в тебе є гріхи, — поспав би ти колись, портрете, в одному ліжку з дівчиною, яка накрутила волосся на бігуді. Щоб завтра бути гарною! Не сьогодні, а саме завтра. Сьогодні вони ніколи не стараються бути гарними. А от завтра — інша річ. Завтра треба витримати конкуренцію.
А Рената, — тобто ти сама, — спить собі, нітрохи не дбаючи про своє волосся. Воно розсипалося по подушці, її пишне темне шовковисте волосся — скільки з ним мороки: його завжди забуваєш розчесати, незважаючи на всі повчання гувернантки.
Я немов бачу, як вона йде вулицею легким, широким кроком, вітер вільно куйовдить її волосся, а груди випинаються під светром, і потім я бачу ночі в Техасі, гнітючі, ніби накручені на металеві бігуді.
Не коли мене тими залізячками, моя кохана, — сказав він портретові,— а я вже відплачу круглими, повноцінними срібними доларами або ще чимось.
«Знов грубіяниш», — подумав він.
І раптом заговорив до портрета вже зовсім по-панібратському:
— Ти така з біса гарна, що аж моторошно. Та через тебе ще й за грати потрапиш. Рената все-таки старша за тебе на два роки. А тобі ж нема ще й сімнадцяти.
Чому вона не може стати моєю, чому я не можу любити її й пестити, чому не можу сплодити з нею п'ятеро синів, а потім розіслати їх на п’ять сторін світу, хоч би де ті сторони були? Не розумію. Така вже, мабуть, мені випала карта. А може, перетасуєш колоду, банківнику?
Ні, карти здають тільки один раз, і ти береш їх і починаєш грати. І я міг би виграти, якби мені дісталося щось більш-менш путяще, — сказав він портретові, але той лишався незворушний.
— Портрете, — сказав він, — відвернися, будь трохи скромніший. Я зараз скупаюся під душем та поголюся, — чого тобі ніколи не доведеться робити, — а потім одягну мундир і піду прогуляюся по місту, хоч іще дуже рано.
І він встав з ліжка, обережно ступив на хвору ногу, яка в нього завжди боліла. Пораненою рукою вимкнув настільну лампу. В кімнаті було вже видно, і він уже цілу годину марно палив електрику.
Він пошкодував за цим — йому завжди завдавали жалю його помилки. Він пройшов повз портрет, мимохідь глянувши на нього, і став дивитися на себе в дзеркало. Скинувши піжаму, він розглядав себе критичним оком.
— Ех ти, нікчемне старе луб'я, — сказав він дзеркалу. Портрет— це було минуле, а дзеркало — реальність, сьогоднішній день.
«Черево не відвисле, — сказав він подумки. — Груди теж нічого, як не рахувати хворого м'яза всередині. Ну що ж, кого ведуть на страту, того й повісять, а чи на радість, чи на горе — там буде видно.
Тобі ж уже півсотні стукнуло, старий шкарбане! Іди під душ, гарненько розітрись, а потім одягнеш свій мундир. Тобі подаровано ще один день».
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Полковник підійшов до конторки у вестибюлі, але портьє ще не було на місці. Чергував нічний швейцар.
— Чи не могли б ви покласти дещо в сейф?
— Ні, полковнику. Ніхто не має права відчиняти сейф, поки не прийде заступник управителя або портьє. Але в себе я сховаю все, що завгодно.
— Дякую. Не треба, — сказав полковник і поклав адресований на своє ім'я конверт з емблемою «Грітті», де лежали самоцвіти, у внутрішню ліву кишеню френча.
— У нас тут тепер не буває великих крадіжок, — сказав нічний швейцар. Ніч була довга, і його тішила ця розмова. — Та ніколи й не було. От тільки погляди бувають різні, і політика також.
— А як вам теперішня політика? — спитав полковник; він теж почував себе самотнім.
— Та така, як і слід було сподіватися.
— Зрозуміло. Ну, а як ваші справи?
— По-моєму, непогано. Може, й не так добре, як минулого року. Та все-таки непогано. Нас побили на виборах, і тепер треба трохи перечекати.
— А ви самі щось робите?
— Як вам сказати. Політика в мене більше для душі. Звісно, я вірю в неї й розумом, але мені бракує політичного розвитку.
— Якби ви його мали, то політика була б вам не до душі.