— Може, й так. А в армії займаються політикою?
— Ще й як, — сказав полковник. — Але інакше, ніж ви собі уявляєте.
— Ну, тоді краще про це не говорити. Я не хотів нічого у вас випитувати.
— Я ж перший спитав, я сам завів цю розмову. Ми просто балакаємо собі. Ніхто ні в кого нічого не випитує.
— Та певне. Ви, полковнику, зовсім не схожі на інквізитора. Я знаю про ваш Орден, хоч і не належу до нього.
— Ви можете стати кандидатом у його члени. Я поговорю з Gran Maestro.
— Ми з ним із одного міста, але з різних районів.
— Місто у вас гарне.
— Розумієте, полковнику, я політично так погано розвинений, що всіх порядних людей вважаю порядними.
— Згодом це минеться, — запевнив його полковник. — Не журіться. У вас молода партія, тож не дивно, що ви іноді помиляєтеся.
— Прошу вас, не треба так казати.
— Рано-вранці можна й пожартувати.
— Скажіть, полковнику, а що ви думаєте про Тіто?
— Багато дечого. Та він мій найближчий сусід. А я не люблю розпускати плітки про сусідів.
— Але мені хотілося б знати…
— Як припече, то знатимете. Невже ви не розумієте, що на такі питання не відповідають?
— А я сподівався, що відповідають.
— І даремно, — сказав полковник. — В усякому разі, не в моєму становищі. Я можу вам тільки сказати, що в містера Тіто безліч турбот.
— Ну, це я вже зрозумів, — відказав швейцар; насправді він був іще хлопчисько.
— Ще б пак, — сказав полковник. — Для цього не потрібна велика мудрість. Ну, бувайте, я хочу прогулятися — заради печінки і взагалі.
— До побачення, полковнику. Fa brutto tempo[188].
— Bruttissimo[189],— сказав полковник, затягнув тугіше пояс плаща, розправив плечі, обсмикнув поли і вийшов надвір, назустріч вітру.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Полковник сів у гондолу, яка за десять чентезімі перевозила пасажирів через канал, заплатив заяложеною асигнацією і втиснувся у гурт людей, приречених усе життя вставати вдосвіта.
Він озирнувся на «Грітті» й побачив вікна своєї кімнати; вони й досі були відчинені. Дощем не пахло, але з гір віяв той самий рвучкий, пронизливий, холодний вітер. Люди в гондолі аж посиніли з холоду, і полковник подумав: «От би видати їм усім по такому вітрозахисному плащу, як у мене. Господи, кожний офіцер, який носить такий плащ, знає, що він не захищає від дощу; цікаво, хто на цьому наживається?
Справжнього дощовика вода не пройме. А ці страшенно протікають, зате який-небудь спритний шахрай увіпхнув свого синочка до Гротона, а може, і до Кентербері, де вчаться діти заможних військових постачальників.
Кому ж із моїх товаришів офіцерів він ткнув у лапу? Хто серед нас бере хабарі? Напевне, — подумав полковник, — він не один. Напевне, таких: є чимало. Ач, як розпатякався — мабуть, не виспався як слід. Від вітру ж вони все-таки захищають. Дощовики! Тільки й слави, що дощовики!»
Гондола пристала до причалу на тому боці, і полковник став дивитися, як одягнені в чорне люди вилазять із чорної тарадайки. «Яка ж це тарадайка? — подумав він. — У тарадайки мають бути колеса чи принаймні гусениці.
Яка нісенітниця лізе мені в голову? — думав він. — Особливо сьогодні вранці. А бували ж і в мене розумні думки, коли доводилося важити життям».
Він дістався до найвіддаленішої частини міста, що виходила на Адріатику, — ці квартали він любив найбільше. Ідучи вузенькою вуличкою, він вирішив не рахувати, скільки промине завулків і мостів, а потім зорієнтуватися і вийти просто до ринку, жодного разу не заблукавши в глуху вулицю.
Для нього це була така сама гра, як для інших людей пасьянс. Але вона мала ту перевагу, що можна було рухатися, розглядати будинки, крамниці, тратторії та стародавні палаци. Якщо любиш Венецію, це чудова гра.
Так, це щось ніби solitaire ambulante[190], а виграєш утіху для серця і очей. Якщо вийдеш до ринку в цій частині міста і ні разу не зіб'єшся з дороги, то ти виграв. Але не можна йти найкоротшим шляхом і не можна нічого рахувати.
По той бік каналу гра полягала в тому, щоб, вийшовши з «Грітті», попасти прямо на Ріальто через Фондаменте Нуове.
Звідти можна було піднятися на міст, перейти його і спуститися до ринку. Ринки полковник любив найбільше. В кожному місті він насамперед відвідував ринки.
Раптом він почув, як двоє юнаків кепкують з нього за його спиною. Він визначив їхній вік по голосу і не озирнувся, але намагався на слух зберегти дистанцію перед поворотом, щоб обернутися й подивитись, що це за люди.