— Мені ніхто не дзвонив? — спитав він у чергового портьє.
Портьє — розумний, жвавий, гостролиций блондин — був дуже чемний, але без найменшої догідливості. На лацканах синьої лівреї він скромно носив емблему своєї посади — схрещені ключі. Він — портьє. «Це щось ніби капітан, — думав полковник. — Офіцер, але не з благородних. За давніх часів він був би сержантом; зате йому доводиться мати справу з високим начальством».
— Пані вже двічі дзвонила, — сказав портьє по-англійському. «Чи як там називається мова, якою ми говоримо, — подумав полковник. — Нехай буде англійська. Оце й, мабуть, усе, що у нас від них лишилося. Тож дозвольмо вже їм зберегти стару назву. Хоч, певне, Стаффорд Кріппс скоро й мову видаватиме на картки».
— Будь ласка, швиденько з'єднайте мене з нею, — попросив він портьє.
Портьє набрав номер.
— Ви можете поговорити звідси, полковнику, — сказав він. Я вже вас з'єднав.
— Швидко!
— Заходьте в кабіну, — запросив портьє.
Зайшовши в кабіну, полковник узяв трубку й за звичкою сказав:
— Полковник Кантуелл слухає.
— Річарде, я вже дзвонила двічі. Мені сказали, що ти вийшов. Куди ти ходив?
— На ринок. Ну як ти там, моя лялечко?
— Усі ще сплять, і ніхто нас не почує, тож нехай буде лялечка, хоч би що воно означало.
— Як тобі спалося?
— Приснилося, ніби я ковзаю в темряві, як на лижах. А може, й не на лижах, але в темряві.
— Це й мало гобі приснитися. Чому ти прокинулась так рано? Навіть злякала портьє.
— Мабуть, це нескромно, але чи скоро я тебе побачу? І де саме?
— Де хочеш і коли хочеш.
— Самоцвіти ще в тебе? Чи добре тобі було з міс Портрет?
— Так, так. Самоцвіти в моїй лівій верхній кишені, а кишеня застебнута. З міс Портрет ми балакали ввечері і вдосвіта, вона мені дуже скрасила життя.
— Ти її любиш більше за мене?
— Я поки що нормальна людина. Хоч, може, це просто похвальба. Але вона чарівна.
— Де ми зустрінемося?
— Давай поснідаємо в кафе «Флоріан», на правому боці площі. Площу, мабуть, залило водою, і буде на що подивитись.
— Хочеш, я прийду туди через двадцять хвилин?
— Хочу, — сказав полковник і повісив трубку.
Він вийшов з кабіни, і раптом йому стало погано, а потім здалося, ніби диявол загнав його в залізну клітку — в Залізну Діву, а може, в Залізну Легеню; обличчя його посіріло, він насилу доплентався до конторки портьє і сказав по-італійському:
— Доменіко, будь ласка, дайте мені води.
Портьє пішов, а він прихилився до конторки, важко відсапуючись. Він стояв нерухомо, не тішачи себе ніякими ілюзіями. Та ось вернувся портьє зі склянкою води, і полковник прийняв чотири таблетки замість прописаних, двох, весь обм'яклий, наче втомлений яструб.
— Доменіко, — обізвався він.
— Прошу?
— У мене тут, у конверті, є одна річ. Ви не можете покласти її до сейфа? Зажадати її від вас можу або я сам — особисто чи листовно, — або та особа, що оце розмовляла зі мною по телефону. Дати вам письмове розпорядження?
— Ні. Не треба.
— А що, як з вами трапиться щось? Ви ж не безсмертний, правда?
— Та певне, — відказав портьє.— Але я все запишу, а крім мене, є ще управитель та його помічник.
— Обидва порядні люди, — підхопив полковник.
— Може, ви краще сядете, полковнику?
— Не хочу. То тільки старенькі дідки та бабусі в якому-не-будь пансіоні сидять цілими днями. Ви хіба сидите?
— Ні.
— Я можу перепочити стоячи або спершись об якесь кляте дерево. Мої співвітчизники завжди норовлять десь примоститися чи навіть прилягти. А щоб не скиглити, жують заспокійливі галети.
Він говорив без угаву, щоб усе швидше минулося.
— Невже у вас роблять такі галети?
— Так. У них кладуть якийсь засіб, щоб не нервуватися. Щось ніби атомна бомба зворотної дії.
— Не може бути!
— Ну, у нас є такі військові таємниці, що про них тільки генеральські дружини розповідають одна одній! Заспокійливі галети— це ще дрібниці! Наступного разу ми засиплемо всю Венецію бактеріями з висоти п'ятдесят шість тисяч футів. І нічого тут не вдієш, — сказав полковник. — Вони тобі сибірську язву, а ти їм іншу заразу!
— Який жахі
— Страхіття, — запевнив полковник. — Нечуване й небачене. Про це сповіщали в пресі. Зате в цю годину ви зможете почути по радіо голос принцеси Маргарет — вона проспіває вам американський гімн. Я думаю, це ми влаштуємо. Голос у неї не дуже сильний. Колись ми й не такі чували. Але ж тепер усюди шахрайство, і радіо само робить голоси. А гімн «Зоряний прапор» підтримає вас аж до самісінького кінця.