— Ви гадаєте, що вони справді скинуть оті бацили?
— Ні. Мабуть, не наважаться.
Від гніву, від болю, від почуття безпорадності полковник поводився, мов генерал, але, прийнявши таблетки, він трохи одійшов і лагідно сказав:
— Чао, Доменіко!
Вийшовши з «Грітті», він підрахував, що йому треба дванадцять з половиною хвилин, щоб дістатися до кафе, де він мав зустрітися із своєю коханою, хоч вона, мабуть, трохи спізниться. Він ішов обережно, розміреним кроком. Проте мости давалися йому нелегко.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
В точно призначений час його кохана вже сиділа за столиком. В різкому ранковому світлі, що осявало залиту водою площу, дівчина була чарівна, як завжди. Вона сказала:
— Річарде, сядь. Тобі недобре? Скажи!
— Що ти! — заперечив полковник. — Диво ти моє!
— Ти обійшов усі наші місця на ринку?
— Не всі. Я не ходив туди, де продають диких качок.
— Спасибі.
— Нема за що, — сказав полковник. — Я ніколи не ходжу туди без тебе.
— Ти гадаєш, мені не слід їхати на полювання?
— Ні. Певне, що ні. Якби Альваріто хотів, він запросив би тебе.
— Він міг не запросити мене саме тому, що хотів цього.
— Може, й так, — сказав полковник, обмірковуючи це припущення. — Що ти їстимеш?
— Тут нікудишні сніданки, та й площі я не люблю, коли її заливає водою. Вона стає такою похмурою, і голубам нема де сісти. Гарно тут по обіді, коли довкола бавляться дітлахи. Може, поснідаємо в «Грітті»?
— Тобі хочеться туди?
— Так.
— Гаразд. Поснідаємо там. Але я вже попоїв.
— Справді?
— Я вип'ю кави з теплими слойками або хоч у руках їх потримаю. А ти голодна?
— Страшенно, — щиро призналася вона.
— Тоді ми поснідаємо за всіма правилами, — сказав полковник. — Тобі саме слово «сніданок» стане осоружне.
Коли вони йшли, вітер дмухав їм у спину, і волосся її лопотіло, наче прапор. Притискаючись до нього, вона спитала:
— Ти й досі любиш мене в різкому холодному світлі венецанського ранку? Правда ж, воно різке і холодне?
— Я дуже люблю тебе, хоч воно холодне й різке.
— Я любила тебе цілу ніч, коли ходила у темряві на лижах.
— Як же це тобі вдавалося?
— Лижня була така, як і завжди, тільки стояла темрява, і сніг був темний, а не білий.
— І ти йшла на лижах цілу ніч? Скільки ж ти пройшла?
— Ні, не цілу. Потім я міцно спала, а прокинулась зовсім щасливою. Ти був поряд зі мною і спав, як дитина.
— Я не був з тобою, і я не спав.
— Зате зараз ти зі мною, — сказала вона і ще міцніше пригорнулася до нього.
— І ми майже дійшли.
— Так.
— А я тобі вже казав, що кохаю тебе?
— Казав. Але скажи ще раз.
— Я кохаю тебе, — мовив він. — Кажу це відверто і цілкоМ офіційно.
— Кажи як хочеш, аби лиш це була правда.
— Оце розумна думка! — сказав він. — Ти добра, славна і гарна дівчина. — Повернися на мосту в профіль і хай вітер куйовдить твоє волосся.
— Ну, це дуже легко, — сказала вона. — Отак?
Він подивився й побачив її профіль, вранішню свіжість здорової шкіри, груди, обтягнені чорним светром, примружені від вітру очі, і сказав:
— Так, так.
— От і добре, — сказала вона.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
Gran Maestro посадив їх за столик біля вікна, що виходило на Великий канал. У ресторані, крім них, нікого не було.
Вигляд у Gran Maestro був зранку радісний і вдоволений. За ніч він забував про свою виразку, та й про серце також. Коли в нього нічого не боліло, він не думав про біль.
— Мій товариш розповідав, що ваш рябий співвітчизник снідає в ліжку, — повідомив він полковника. — Правда, можуть прийти кілька бельгійців. «Найхоробріші з них були бельги», — процитував він. — Є ще в нас і парочка pescecani — самі знаєте, звідки їх принесло. Але вони дуже стомилися і, мабуть, їстимуть, як свині, в своєму номері.
— Ви чудово доповіли обстановку, — сказав полковник. — Але річ у тім, Gran Maeatro, що я вже поснідав у себе в номері, як той рябий і ваші pescecani. А от ця пані…
— Панночка, — поправив його Gran Maestro, широко всміхаючись. Настрій у нього був добрий, бо день іще тільки почався.
— Ця панночка хоче поснідати так, щоб назавжди відбило охоту снідати.
— Розумію, — відказав Gran Maeatro; він поглянув на Ренату, і серце підстрибнуло у нього в грудях, наче дельфін у морі. Незвичайне відчуття, якого на цьому світі небагатьом випадає зазнати.
— Що ти їстимеш, доню? — спитав полковник, милуючись її ранковою, нічим не прикрашеною смаглявою вродою.