— Усе, що є.
— Може, ти все-таки щось підкажеш?
— Чай замість кави і все, що Gran Maeatro приберіг для мене.
— Вчорашнім, доню, я не збираюся вас годувати, — сказав Gran Maestro.
— Донею зову її тільки я.
— Я сказав це від щирого серця… Ми можемо fabricar[192] rognons[193], засмажені з печерицями. Печериці назбирали люди, яких я добре знаю. Або виростили у вогкому льосі. Можу подати омлет з трюфелями — їх вирили дуже благородні свині. І канадську грудинку, що прибула із самої Канади.
— Байдуже звідки, — сказала дівчина, усміхаючись і не тішачи себе марними сподіваннями.
— Байдуже звідки, — поважно повторив полковник. — Хто-хто, а я це добре знаю. Та вже годі жартувати. Нумо їсти!
— Хоч, може, це й нескромно, але я й сама не від того.
— А мені принесіть флягу вальполічелли.
— І більш нічого?
— Порцію грудинки, якщо вона справді з Канади, — сказав полковник.
Він глянув на дівчину, бо тепер вони лишилися самі, і спитав:
— Ну, як ти, серденько?
— Страшенно хочу їсти. Але я дуже вдячна тобі, що ти сьогодні добрий так довго.
— Це було неважко, — сказав полковник по-італійському.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Вони сиділи за столиком і стежили за грою миготливого вранішнього світла на каналі. Тепер, на сонці, вода із сірої зробилася жовто-сіра, а хвилі котилися назустріч відпливу.
— Мама каже, що не може довго жити в місті, бо тут нема зелені,— мовила дівчина. — Через це вона і їде на село.
— Через це всі їздять на село, — сказав полковник. — Ми могли б і тут насадити дерев, якби знайшли будинок з пристойним садом.
— Я найбільше люблю ломбардські тополі й платани, але я на цьому погано розуміюся.
— Я теж їх люблю, та мені подобаються й кипариси й каштани. Їстівні каштани і кінські, що ростуть в Англії. Але справжніх дерев, доню, ти не побачиш, поки ми не поїдемо до Америки. Отоді ти подивишся на білу й на жовту сосну.
— А ми побачимо їх під час нашої подорожі, коли зупинятимемося біля заправочних, чи громадських станцій, чи як вони там називаються?
— Готелі й туристські пансіонати, — сказав полковник. — Ми зупинятимемося там лише на ніч.
— Мені страшенно хочеться під'їхати до громадської станції, брязнути грішми об стіл і гукнути: «Гей, Маку, заправ-но машину!»— як це робиться в усіх американських романах та фільмах.
— Їх називають заправочні станції.
— А що ж таке громадська станція?
— Це куди ти йдеш… ну…
— О… — сказала дівчина й почервоніла. — Пробач, будь ласка. Мені так хочеться навчитися твоєї мови. Але я, певно, ще довго ляпатиму щось не до ладу, як ти часом по-італійському.
— Наша мова дуже легка. І чим далі на Захід, тим вона легша й безцеремонніша.
Grait Maestro приніс сніданок, і навіть з-під срібних покришок до них долинули пахощі смаженої грудинки й нирок, змішані із ледь чутним духом грибів.
— Виглядає все це просто чудово, — сказала дівчина. — Дякую вам, Gran Maestro. Хочеш, я буду говорити по-американському? — спитала вона полковника. — Ану, друзяко, вали все сюди! — гукнула вона, штрикнувши рукою, наче рапірою. Знамените їдло!
Gran Maestro відповів:
— Дякую, пані.
— Як краще сказати, «їдло» чи «жертя»? — спитала дівчина в полковника.
— Однаково.
— А на Заході так говорили, коли ти був малий? Що там кажуть за сніданком?
— Сніданок подавав сам кухар. Він казав. «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!»
— Треба запам'ятати на майбутнє. Коли до нас приїде англійський посол із своєю нудною дружиною, я підучу лакея, й він оголосить: «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!»
— Гостей наче вітром змете, — сказав полковник. — Зате експеримент буде цікавий!
— Навчи мене, що сказати по-справжньому, по-американському, отому рябому, якщо він тільки з'явиться. Я тихенько шепну йому на вухо, ніби призначаю побачення, як колись робили дами.
— Це залежить від того, який у нього буде вигляд. Коли дуже кислий, шепни йому: «Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди!»
— Чудово! — вигукнула вона і повторила фразу, наслідуючи Іду Люпіно. — А можна це сказати Gran Maestrof
— Чом ні!
Той підійшов і чемно нахилився до них.
— Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди! — вигукнула дівчина.
— Ай справді,— відказав Gran Maestro. — Спасибі, що ви так одверто нагадали мені про це.
— А коли той тип прийде і ти захочеш поговорити з ним після нього, як він поснідає, шепни йому на вухо: «Витри з бороди яєчню, Джеку, та вимітайся геть!»