Выбрать главу

Він стояв перед входом до печери, глибоко дихаючи і вслухаючись у звуки ночі; спершу він почув далекі постріли, потім крик сови в лісі під горою, там, де була загорода для коней. Трохи згодом з печери долинув спів цигана й тихенький бренькіт гітари.

Багату спадщину від батька я дістав, — заспівав він навмисне гортанним голосом, а тоді повів далі:

Він сину сонце й місяць відписав.

Відтоді довго світом я блукав,

Але і досі маю те, що мав!

Струни гітари забриніли швидкими акордами, немов аплодуючи співакові.

— Добре співаєш, — почув Роберт Джордан чийсь голос. — А тепер каталонську, цигане.

— Не хочу.

— Давай, давай, каталонську.

— Ну, гаразд, — сказав циган і жалібно завів:

Ніс мій кирпатий,

обличчя чорне,

та все ж я людина.

— Ole! — крикнув хтось. — Давай, давай, цигане!

Голос співака зазвучав гучніше, тужно й глузливо:

Хвалити бога,

що я народився

не каталонцем,

а щирим мурином!

— Ну, зняли галас, — озвавсь голос Пабло. — Ану замовкни, цигане!

— Так, — підхопив жінчин голос, — галасу й справді забагато. Таким галасом ти скличеш guardia civil з усієї околиці, та й слухати тебе гидко.

— Я ще одну пісеньку знаю, — мовив циган і взяв на гітарі перші акорди.

— Обійдемося без неї,— сказала жінка.

Гітара замовкла.

— Я сьогодні все одно безголосий. Втрата, виходить, невелика — сказав циган і, відгорнувши попону, вийшов у темряву.

Роберт Джордан бачив, як циган постояв під деревом, потім рушив до нього.

— Роберто, — тихенько покликав циган.

— Що, Рафаелю? — відповів Роберт Джордан. Почувши циганів голос, він одразу зрозумів, що вино вдарило тому в голову. Сам він випив два абсенти і ще вина, але думки його були холодні і ясні, бо вся історія з Пабло весь час тримала його в напрузі.

— Чому ти не вбив Пабло? — спитав циган зовсім тихо.

— А навіщо його вбивати?

— Рано чи пізно однаково доведеться. Чому ти не скористався з нагоди?

— Ти це насправжки?

— А як ти гадаєш, чого ми всі чекали? Як ти гадаєш, чому Пілар звеліла дівчині вийти? По-твоєму, після таких розмов усе може залишатися, як було?

— От ви б усі взяли та й убили його.

— Que va[12]! — сказав циган спокійно. — Це твоя справа. Три чи чотири рази ми вже певні були, що ти його вб'єш. У Пабло немає друзів.

— У мене була така думка, — сказав Роберт Джордан. — Але я не схотів.

— Хіба ж ми не бачили? Всім було видно, що ти наготові. Чому ти не зробив цього?

— Я боявся, що це буде неприємно вам або жінці.

— Que va. Жінка сама чекала цього, як повія чекає багатого бахура. Ти молодший, ніж видається на перший погляд.

— Можливо.

— Убий його зараз, — наполягав циган.

— Це було б убивство з-за рогу.

— Тим краще, — дуже тихо сказав циган. — Менше небезпеки. Ну ж бо, вбий його.

— Я так не можу. Мені гидко таке робити, а крім того, не так треба діяти для нашої справи.

— Ну, тоді заведи з ним сварку, — сказав циган. — Все одно ти мусиш його вбити. Тут іншої ради нема.

В цю мить зовсім нечутно пролетіла між дерев сова. Вона полювала — кинулася вниз, потім знову злетіла, махаючи крилами швидко, але безгучно.

— Бач, — сказав у темряві циган. — От якби люди так могли!

— І так само сліпнути вдень, сидіти на дереві й чекати, поки круки заклюють? — спитав Роберт Джордан.

— Таке трапляється рідко, — мовив циган. — І то хіба випадком. — Убий його, — ще раз сказав він. — Дивись, потім важче буде.

— Цього разу я вже пропустив нагоду.

— Заведи з ним сварку, — сказав циган. — Або зроби це нишком.

Попона, що завішувала вхід, трохи відхилилася, пропускаюча світло, — хтось вийшов із печери й попрямував до них.

— Гарна ніч, — промовив низький, глухий голос. — Завтра буде ясна година.

Це був Пабло.

Він курив російську цигарку, і, коли затягувався, вогник, жевріючи, освітлював його округле обличчя. При світлі зірок видно було його огрядну довгоруку постать.

— Ти на жінку не звертай уваги, — сказав він Робертові Джордану. Цигарка на мить спалахнула яскравіше, а потім вогник опустився разом із долонею. — На неї іноді находить. Але вона добра жінка. Вона віддана Республіці.— Вогник цигарки тепер злегка підстрибував у повітрі. «Розмовляє з цигаркою в кутику рота», — подумав Роберт Джордан. — Нам з тобою нема чого сваритися. Ми в усьому згодні. Я радий, що ти до нас прийшов. — Цигарка знов яскраво спалахнула. — А на суперечки ти не звертай уваги, — провадив він. — Ми всі тобі раді. А зараз вибач мені,— сказав він. — Піду подивлюся, як там коні.

вернуться

12

Отакої (ісп)