— Я запам'ятаю і потренуюся дома.
— А що ми робитимемо після сніданку?
— Може, піднімемось нагору й роздивимося портрет при денному світлі: а що, як він нічого не вартий, я хочу сказати — не гарний.
— Ходімо, — сказав полковник.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Полковник боявся застати розгардіяш у своєму номері, але, на щастя, його вже прибрали.
— Ану стань поряд, — сказав він. І, похопившись, додав: — Будь ласка!
Вона стала коло портрета, і полковник поглянув на них з того місця, звідки дивився вночі.
— Годі й порівнювати, — сказав він. — Я не кажу про схожість. Дуже схожі.
— А ти що, хотів нас порівняти? — спитала дівчина, закинувши голову: на ній був той самий чорний светр, що й на портреті.
— Та ні. Але вчора ввечері і рано-вранці я розмовляв з портретом, наче з тобою.
— Дуже мило! Виходить, з нього була якась користь.
Вони тепер уже лежали на ліжку, і дівчина спитала:
— Ти ніколи не зачиняєш вікон?
— Ні. А ти?
— Лише тоді, коли йде дощ. Виходить, ми схожі.
— Не знаю. Ми не мали доброї нагоди це перевірити.
— Ми взагалі ні на що не мали доброї нагоди. Та хай там як, а все-таки я знаю тебе.
— Ну, а що це тобі дало? — спитав полковник.
— Я над цим не замислювалася. Та, мабуть, щось краще, ніж звичайно дає.
— Отож. На цьому й зупинимось. Хоч я й не звик задовольнятися малим, але іноді доводиться.
— А що тебе засмучує найбільше?
— Коли мені наказують, — відказав він. — А тебе?
— Ти.
— Я не хочу засмучувати тебе. Я частенько бував найпослідущим сучим сином. Але ще нікому не завдавав горя.
— Окрім мене, горе моє.
— Гаразд, — сказав він. — Нехай буде так.
— Дуже мило, що ти розумієш. Ти сьогодні добрий. Мені соромно, що у нас так виходить… Обійми мене, будь ласка, дуже міцно і не говорімо та й не думаймо про те, що все могло б бути інакше.
— Це, доню, якраз одна з небагатьох речей, які я вмію.
— Ти вмієш багато, багато чого. Не кажи так.
— Авжеж, — сказав полковник. — Умію наступати, вмію відступати, а ще що?
— Ти розумієшся на картинах, на книжках і на житті.
— Це ж дуже просто! Дивись на картини без упереджень, читай книжки чесно і живи, як живеться.
— Не скидай, будь ласка, френча.
— Добре.
— Ти завжди слухаєшся, коли я кажу «будь ласка».
— Бувало, я слухався і без цього.
— Не дуже часто.
— Не дуже, — признався полковник. — «Будь ласка» — дуже милі слова.
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка!
— Per ріасете — це означає «будьте ласкаві». Шкода, що ми не можемо завжди розмовляти по-італійському.
— Можемо, але тільки в темряві. Хоч є такі слова, які краще звучать по-англійському. «Я кохаю тебе, моя остання, справжня і єдина любове», — процитувала вона. — «Коли бузок востаннє цвів у нас в садку», «З колиски, що гойдається невпинно», «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!» Тобі це більше подобається іншою мовою, Річарде?
— Ні.
— Поцілуй мене ще раз, будь ласка.
— Тут «будь ласка» зайве.
— Скоро, мабуть, і я стану зайвою. Якщо ти помреш, то хоч не зможеш мене кинути.
— Ну, це трохи нечемно, — сказав полковник. — Припни свого язика.
— Я стаю нечемою, коли ти нечемний, — відповіла вона. — Ти ж сам хочеш, щоб я хоч трошки скидалася на тебе.
— Я хочу, щоб ти була сама собою. Я люблю тебе всім серцем, щиро й навіки.
— Іноді ти дуже вдало говориш приємні речі. А що, коли це не секрет, у тебе сталося з дружиною?
— Вона була жінка честолюбна, а я дуже часто бував у від'їзді.
— Ти хочеш сказати, що вона покинула тебе через честолюбство, а тебе ніколи не було вдома через твою службу.
— Атож, — відказав полковник, згадуючи минуле майже без гіркоти. — Честолюбства в неї було більше, ніж у Наполеона, а таланту — як у зразкової студентки.
— Хоч би що воно означало, — докинула дівчина. — Але не говорімо про неї. Я шкодую, що запитала. Вона, мабуть, сумує за тобою.
— Ні, вона надто самовпевнена, щоб за кимось сумувати, вона й заміж вийшла, щоб пролізти у військові кола й зав'язати знайомства, корисні для її професії чи то пак для її мистецтва. Вона була журналістка.
— Це така огидна професія! — вигукнула дівчина.
— Твоя правда.
— Як ти міг одружитися з журналісткою, що не схотіла зректися свого ремесла?
— Я ж казав, що у мене в житті бували помилки, — відповів полковник.
— Поговорімо про щось приємне.