— Гаразд.
— Ні, це жахливо! Як ти зважився на таке?
— Не знаю. Я міг би розповісти докладно, та краще облишмо цю розмову.
— Гаразд, облишмо. Все-таки я не думала, що це так жахливо. Ти більше не зробиш такої дурниці?
— Обіцяю тобі, серденько!
— І ти з нею ніколи не листуєшся?
— Звичайно, ні.
— Ти не розкажеш їй про нас? А то вона ще напише про це в газетах.
— Ні. Колись я їй дещо розповідав, а вона про це писала. Але то було в іншій країні. Та й до того ж вона вже вмерла.
— Справді вмерла?
— Безповоротно. Наче Феб Фінікійський. Хоч сама вона ще не знає цього.
— А що, якби ми з тобою зустріли її на П'яцці?
— Я подивився б повз неї і не помітив би її. Хай знає, що вона померла.
— Дякую тобі,— сказала дівчина. — Ти ж знаєш, як важко недосвідченій дівчині змагатися з іншою жінкою чи з пам'яттю про іншу жінку.
— В мене нема іншої жінки, — сказав полковник, і очі його затуманились прикрими спогадами. — І немає пам'яті про іншу жінку.
— Дякую тобі,— знову сказала дівчина. — Коли оце ти дивишся на мене, я вірю, що це правда. Але краще ніколи не дивись на мене так і ніколи не думай так про мене!
— Давай спіймаємо її й повісимо на високому дереві! — запально вигукнув полковник.
— Ні, краще забудьмо про неї.
— Я її вже давно забув, — сказав полковник.
І, як не дивно, це була правда. Дивно тому, що на якусь мить вона з'явилася в кімнаті і мало не зчинила паніки; і це вже справді дуже дивно, подумав полковник. Він-бо знав, що таке паніка.
Але тепер вона пішла, навіки і без вороття, розжалувана й вигнана згідно з рапортом в одинадцяти примірниках, до якого додані три примірники офіційного, завіреного в нотаріуса свідоцтва про розлучення.
— Я її забув, — сказав полковник.
Це була щира правда.
— Я дуже рада, — сказала дівчина. — Не розумію, як її взагалі пустили до готелю.
— А ми таки з тобою схожі,— сказав полковник. — Та годі вже про це, хай йому грець!
— Ну що ж, можеш її повісити, якщо ми через неї не можемо побратися.
— Я її забув, — сказав полковник. — Може, вона роздивиться себе гарненько в дзеркалі й повіситься сама.
— Тепер, коли її вже нема тут, не треба бажати їй зла. Але, як справжня венеціанка, я хотіла б, щоб вона померла.
— І я теж, — сказав полковник. — А що вона не вмерла, то забудьмо її назавжди.
— Назавжди і на віки вічні,— сказала дівчина. — Чи так я сказала? По-іспанському це буде para siempre.
— Para siempre і таке інше, — додав полковник.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Вони мовчки лежали поруч, і полковник чув, як б'ється її серце. Приємно чути, як б'ється її серце під чорним светром, що їй сплела якась родичка, і відчувати на здоровій руці її темне волосся, довге й важке. «Та хіба ж воно важке, — думав він, — воно ж легесеньке, як пух». Вона лежала, тиха й лагідна, і все, що було їм дароване, міцно єднало їх. Він ніжно й жадібно поцілував її в уста, і все ніби раптом завмерло, і лишилося тільки відчуття нерозривного єднання.
— Річарде, — озвалася дівчина. — Жаль, що в нас усе так виходить…
— А ти ні за чим не шкодуй, — сказав полковник. — Не думай про втрати, доню.
— Скажи ще раз.
— Доню.
— Розкажи мені щось хороше, щоб мені було про що думати весь наступний тиждень, і щось повчальне про війну.
— Облишмо війну.
— Ні. Я повинна більше знати про неї.
— Я теж повинен, — сказав полковник. — Але не про воєнні хитрощі. Якось один наш офіцер на генеральській посаді всілякими підступами роздобув план пересування військ противника. Він знав наперед кожен його крок і провів таку блискучу операцію, що йому віддали під команду куди достойніших людей. Ось чому нас і били якийсь час. А ще через те, що в суботу й неділю ми звикли байдикувати.
— Сьогодні якраз субота.
— Я знаю, — сказав полковник. — Лічити до семи я ще не розучився.
— Чому ти зразу сердишся?
— Неправда. Просто мені вже за п'ятдесят, і я добре знаю, що й до чого.
— Розкажи мені щось про Париж, я люблю цілий тиждень думати про тебе й про Париж.
— Доню, чого в тебе весь час Париж на думці?
— Я була в Парижі і знову поїду туди. Це найпрекрасніше місто в світі після нашого, і мені хочеться знати про нього якнайбільше.
— Ми поїдемо разом, і там я все тобі розповім.
— Добре. А зараз розкажи мені хоч трошки, щоб вистачило на цілий тиждень.
— Здається, я вже розповідав тобі, що Леклерк був високородним пронозою. Дуже хоробрий, дуже пихатий і страшенно честолюбний. Я тобі вже казав, що він помер.