— Так, казав.
— Вважають, що про мертвих не годиться говорити погане. А по-моєму, саме про мертвих треба говорити правду. Я ніколи не говорю про мертвих того, чого не сказав би їм за життя. Навпростець, — додав він.
— Не треба про нього говорити. Я вже розжалувала його подумки.
— То що ж тобі розповісти? Щось барвисте?
— Так, так, будь ласка. В мене дуже поганий смак, я весь час читаю ілюстровані журнали. Та коли ти поїдеш, я цілий тиждень читатиму Данте. І щоранку ходитиму до церкви. Це, мабуть, поможе.
— А перед обідом навідуйся до «Гаррі».
— Гаразд, — сказала вона. — Розкажи щось барвисте.
— А може, краще трошки поспимо?
— Хіба можна спати, коли у нас лишилося так мало часу! Ляжемо ось так, — сказала вона й уткнулася головою йому в шию, під підборіддям, аж він мусив відхилитися назад.
— Ну тоді слухай.
— Дай мені спершу руку. Я відчуватиму її дотик, коли читатиму Данте й робитиму все інше.
— Данте був гидкий тип. Ще гонористіший за Леклерка.
— Атож. Зате писав непогано.
— Так. А Леклерк умів добре воювати.
— Ну, розповідай!
Вона пересунула голову йому на груди, і полковник спитав;
— Чого ти не хочеш, щоб я скинув френча?
— Мені приємно відчувати твої гудзики. Це погано?
— Я був би найпослідущим сучим сином, коли б подумав таке, — сказав полковник. — А у вашій родині хтось воював?
— Усі,— сказала вона. — Завжди. Були й купці, і дожі, ти ж знаєш.
— І всі воювали?
— Всі,— сказала вона. — По-моєму, всі.
— Гаразд. Тоді я тобі розповім усе, що ти захочеш.
— Щось барвисте. Таке, як друкується в ілюстрованих журналах, а то й гірше.
— В «Доменіка дель карр'єре» чи в «Трибуна іллюстрата».
— Іще гірше.
— Спочатку поцілуй мене.
Вона поцілувала його ніжно, міцно, розпачливо, і полковникові було несила думати ні про бої, ні про барвисті чи дивовижні пригоди. Він думав тільки про неї, про те, що вона почуває, про те, як близько життя межує зі смертю в хвилину найвищого блаженства. Але що воно в біса таке, це блаженство, яке в нього звання і до якої частини воно приписане? І чи не муляє їй чорний светр? І звідки вся оця ніжність, і чарівність, і відданість, і висока гідність, і самозречення, і мудрість дитини? Так, ти міг пізнати найвище блаженство, а натомість витяг винову даму.
«Смерть — лайно, — думав він. — Смерть приходить до тебе дрібненькими осколками снаряда, зовні навіть не видно, куди вона ввійшла. Іноді вона жахлива. Вона може прийти з сирою водою, з погано натягненим протимоскітним чоботом чи з гуркотом розпеченого до білого заліза, що не втихав ні на мить. Вона приходить з тихеньким потріскуванням, що передує автоматній черзі. Вона приходить з димучою дугою кинутої гранати і з різким ударом міни.
Я бачив, як вона падає, відірвавшись від бомботримача і описавши в повітрі химерну криву. Вона приходить в оглушливому скреготі металу, коли ламається машина чи просто відмовляє кермо на слизькій дорозі.
Але я знаю, що до більшості людей вона приходить у ліжку, як протилежність кохання. Майже все життя я прожив у її сусідстві і обділяв нею інших. Та що я можу розповісти цій дівчині цього холодного вітряного ранку, отут, у «Грітті-паласі»?
— Що ж тобі розповісти, доню? — спитав він її.
— Все.
— Гаразд, — сказав полковник. — Тоді слухай.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Вони лежали, міцно пригорнувшись одне до одного, на приємно твердуватому, щойно засланому ліжку, і її голова спочивала на його грудях, а волосся розсипалося по його старій, жилавій шиї; і він розповідав:
— Ми висадилися, не зустрівши великого опору. Справжню зустріч нам готували на березі. Потім ми з'єдналися з парашутним десантом, зайняли й закріпили за собою кілька міст і нарешті взяли Шербур. Це було нелегко, операцію довелось провести дуже швидко; керував нею генерал на прізвисько Блискавичний Джо, ти про нього, мабуть, ніколи й не чула. Добрий генерал.
— Далі, будь ласка. Про Блискавичного Джо ти вже мені розповідав.
— Після Шербура у нас усього було вдосталь. Собі я не взяв нічого, крім адміральського компаса, — в мене тоді була моторка у Чізапікській затоці. Нам тоді дістався весь коньяк німецького інтендантства, а дехто з офіцерів привласнив мільйонів по шість французьких франків, що їх друкували німці. Вони були в обігу ще до минулого року; за долар давали п'ятдесят франків, і ті, кому пощастило переслати їх додому, — через коханок чи ад'ютантів, — добряче нажилися на цьому.