А я не вкрав нічого, крім компаса, — мені здавалося, що на війні не слід красти без потреби: це приносить нещастя. Але коньяк я пив і в вільні хвилини вчився читати отой складнючий компас. Компас був моїм єдиним другом, а телефон поглинав усе моє життя. Дротів у нас було більше, ніж к… у Техасі.
— Далі, далі, тільки, будь ласка, без брутальних слів. Цього слова я не розумію і не бажаю розуміти.
— Техас — великий штат, — сказав полковник. — Ось чому я й згадав його жіноче населення. Не міг же я взяти для прикладу Вайомінг, — народу там усього якихось тридцять, ну щонайбільше п'ятдесят тисяч, а дротів тих було без ліку, ми тільки те й робили, що прокладали їх і згортали, а тоді знов прокладали.
— Далі.
— Перейдімо зразу до прориву, — сказав полковник. — А тобі не нудно?
— Ні.
— Так от, ми почали отой клятий прорив, — сказав полковник, повернувшись до неї. Тепер він уже не розказував, а ніби сповідався. — Першого ж дня налетіла ворожа авіація і скинула оті цяцьки, що збивають з пантелику радар, і наступ відмінили. Все було підготовлене, але його відмінили. Начальству, звичайно, видніше! Ох, і люблю, ж я високе начальство — мов ту болячку!
— Розповідай і не сердься.
— Умови, бачте, були несприятливі,— сказав полковник. — Ну, на другий день ми все-таки стали на герць із ворогом, як кажуть наші двоюрідні брати англійці, що неспроможні прорвати навіть мокрий рушник, — отут і з'явилося над нами славне повітряне воїнство.
Коли ми побачили перші літаки, решта ще тільки злітали із своїх гніздечок на порослому зеленою травичкою авіаносці, що називається Англією.
Вони аж сяяли, ясні й гарні,— на той час захисну фарбу вже позчищали, а може, її й раніше не було, Точно не пам'ятаю.
Так чи інакше, доню, ключі літаків линули на схід, скільки сягало око. Це нагадувало нескінченний поїзд. Вони летіли високо в небі, краса і гордість! Я навіть сказав своєму начальникові розвідки, що той поїзд можна назвати експресом «Валгалла». Тобі ще не набридло?
— Ні. Я немов бачу перед собою той експрес «Валгалла». У нас тут ніколи не було так багато літаків. Хоч вони й налітали. Досить часто.
— Ми стояли на відстані двох тисяч ярдів від вихідного рубежу. Ти знаєш, доню, що таке дві тисячі ярдів перед атакою?
— Ні. Звідки ж мені знати?
— Ось головна ланка експреса «Валгалла» скинула димові бомби, розвернулась і подалася додому. Бомби влучили точно в ціль — вони ясно показали позиції фріців. У них були гарні позиції, і ми їх ніколи не вибили б звідти, якби не той розкішний фейерверк, що нам довелось тоді спостерігати.
Ну, а потім чого тільки не скинув той експрес на фріців! Пізніше там усе виглядало, ніби після виверження вулкана, а полонені, яких ми захопили, трусилися, наче в пропасниці. То буля хоробрі хлопці з Шостої парашутної дивізії, але вони ніяк не могли отямитися, хоч і старались.
Сама бачиш, бомбування було хоч куди. Саме те, що треба, коли хочеш нагнати ворогові смертельного страху.
Одне слово, доню, дув східний вітер, і дим почало відносити в наш бік. Важкі бомбардувальники бомбили лінію димової завіси, а вона висіла тепер вад нами. Отож авіація взялася бомбити нас так само ретельно, як досі фріців. Спочатку це були важкі бомбардувальники, і той, хто там побував, вже не злякається й пекла. Потім, щоб краще підготувати прорив і залишити якнайменше людей з обох боків, налетіли середні бомбардувальники і взялися за тих, хто ще вцілів. Ну, а як тільки експрес «Валгалла» повернув додому, розтягнувшись у всій своїй красі та величі від французького узбережжя через усю Англію, ми кинулися на прорив.
«Якщо у людини є совість, — подумав полковник, — їй не завадить іноді замислитись над тим, що таке авіація».
— Дай мені келих вальполічелли, — попросив полковник, мало не забувши додати: «будь ласка». — Вибач, — сказав він. — Будь ласка, ляж трохи зручніше, цуцику медовий. Ти ж сама попросила, щоб я тобі розповів.
— Я не цуцик медовий. Ти мене, певне, з кимось сплутав.
— Твоя правда. Ти моя остання, щира і єдина любов. Так? Але ж ти справді попросила мене розповісти.
— Будь ласка, розповідай далі,— сказала дівчина. — Я б хотіла бути твоїм цуциком медовим, але не знаю, що для цього треба. Я ж просто дівчина з Венеції і кохаю тебе.
— Хай буде так, — сказав полковник. — Я теж кохаю тебе. А цей вислів я, здається, підхопив десь на Філіппінах.
— Можливо. Але мені б хотілося просто бути твоєю дівчиною.
— Ти ж і є моя дівчина, — сказав полковник. — Уся, з чубка до п'ят.
— Прошу тебе, не будь нечемний, — сказала вона. — Кохай мене і розповідай усе, як було, але не треба брати це так близько до серця.