— Я розповім тобі все, як було, — сказав він. — У всякому разі, спробую, і хай буде, що буде. Коли вже ти цікавишся цим, то краще тобі дізнатися про все від мене, ніж вичитати з якоїсь паскудної книжки.
— Прошу тебе, не будь нечемний. Просто розкажи мені все, як було, і пригорни мене міцніше, і розказуй усе докладно, щоб скинути тягар із серця, якщо це можливо.
— В мене нема ніякого тягаря на серці. Хіба що спогади про те, як важкі бомбардувальники діють заради тактичної мети. Я нічого не маю проти них, коли вони діють правильно, — навіть якщо вони і сіють смерть. Але для підтримки наземних військ потрібна така людина, як Піт Кесада. От хто дав би їм добрячого штурхана під зад.
— Прошу, не треба…
— Якщо ти захочеш кинути таку стару шкапу, як я, той хлопець завжди стане тобі в пригоді.
— Ти зовсім не шкапа, хоч би що воно означало, і я тебе кохаю.
— Дай мені, будь ласка, дві таблетки он з тієї пляшечки і налий келих вальполічелли, який ти так і не налила, і я розповім тобі далі.
— Не треба. Не треба розповідати, я знаю тепер, що це тобі шкодить. А особливо отой експрес «Валгалла». Я ж не інквізиторка, чи як там називають таких жінок. Давай полежимц тихенько і подивимось у вікно, що там діється на Великому каналі.
— І то правда. Кого обходить ця клята війна!
— Хіба що нас із тобою, — сказала вона й погладила його по голові.— Ось на тобі дві таблетки з квадратної пляшечки. А ось келих вина. Треба буде прислати тобі вина з нашого маєтку. Давай трохи поспимо. Поклади сюди свою руку.
— Здорову чи скалічену?
— Скалічену, — сказала дівчина. — Ту, яку я люблю і згадуватиму цілий тиждень. Я ж не можу взяти її собі, як ти взяв камені.
— Вони лежать у сейфі,— сказав полковник. — Покладені на твоє ім'я, — додав він.
— Давай трохи поспимо і не будемо говорити ані про камені, ані про сумні речі.
— До дідька все сумне, — сказав полковник; очі його були заплющені, голова лежала на чорному светрі, що був йому дорожчий за батьківщину. «Треба ж мати якусь батьківщину, — думав він. — Моя — ось тут».
— Шкода, що ти не президент, — озвалася дівчина. — Ти був би чудовим президентом.
— Президентом? Коли мені було шістнадцять років, я записався в національну гвардію штату Монтана. Але я зроду не носив краватки-метелика і зроду не був галантерейником-банкрутом. У мене нема жодної риси, потрібної президентові. Я навіть опозицію не зміг би очолити, адже мені не треба підкладати під зад телефонні довідники, коли мене фотографують. І я не з тих генералів, що не нюхали пороху. Де там у біса! Я навіть не служив при верховному союзному командуванні. І вкритим сивиною сенатором я теж не буду. Для цього я не досить старий. Адже нами керують усілякі покидьки. Щось схоже на недопитки в пивному кухлі, куди повії накидали недокурків. А на підлозі повно бруду, і на фортепіано бренькає якийсь партач.
— Я не все зрозуміла — я ж бо ще не навчилася як слід по-американському. Але звучить це жахливо. Та ти не сердься. Краще вже я сердитимусь.
— Ти знаєш, що таке галантерейник-банкрут?
— Ні.
— Це не така вже й ганьба. В нашій країні їх чимало. Принаймні по-одному в кожному місті. А я, доню, всього лиш старий солдат, найпослідуща людина в світі. Кандидат до Арлінгтону, якщо мій труп відішлють на батьківщину. Кладовище вибирає родина.
— Арлінгтон гарне місце?
— Не знаю, — сказав полковник. — Мене ще там не ховали.
— А де б ти хотів, щоб тебе поховали?
— Високо в горах, — сказав він, раптом зробивши вибір. — На будь-якій висоті, де ми били ворога.
— Тоді тебе треба поховати на Граппі.
— В якомусь куточку, поритому снарядами, аби тільки влітку там пасли худобу.
— Хіба там пасуть худобу?
— Атож. Худобу пасуть усюди, де росте соковита трава, а дівчата з гірських селищ, міцно збиті дівчата з міцно збитих будинків, що не бояться ні холоду, ні снігу, позаганявши на зиму худобу, ставлять пастки на лисиць та вовків.
— І тобі не подобається ні Арлінгтон, ні Пер-Лашез, ні те, що тут, у нас?
— Оце ваше паскудне звалище?
— Так, це, мабуть, найгірше з усього, що в нас є. Та я подбаю, щоб ти лежав там, де ти скажеш, а коли хочеш, то й сама ляжу поряд.
— Ні. Це завжди роблять наодинці. Адже ж не ходять удвох до нужника.
— Не треба бридких слів!
— Я хотів сказати, що мені було б хороше з тобою. Та смерть — справа суто особиста і досить гидка. — Він замовк, трохи подумав і раптом сказав: — Ні. Виходь заміж, народиш п'ятьох синів і всіх їх назвеш Річардами.