— Я й самому собі набрид, доню.
— Навряд, Річарде; ти не зміг би робити щось ціле життя, якби воно тобі набридло. Не треба дурити мене, любий, адже у нас так мало часу.
— Гаразд, не буду.
— Ти мусиш розповісти мені все, щоб вилити свою гіркоту.
— Я тобі все розповім.
— Розумієш, я хочу, щоб ти помер із спокійним серцем. Ой, я зовсім не те кажу! Не дозволяй мені верзти казна-що.
— Гаразд, доню.
— Розказуй далі і вилий усе, що в тебе накипіло на душі
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
— Слухай доню, — сказав полковник. — Облишмо всіх отих верховодів і великих персон, яких у нас в самому лише Канзасі більше, ніж у вас плодів на маклюрованих деревах. їх важко перетравити — це суто канзаський продукт. Власне, тільки канзасці їх і знають та ще ті, хто побував на війні. Ми мали їх доволі кожнісінького дня. Вони входили в пайок. А пайки у нас були різні — і кращі, й гірші.
Отак ми й воювали. Нудна це річ, зате повчальна. Ось як буває на війні — тільки кого це тепер цікавить!
Ось як воно буває. О тринадцятій нуль-нуль Червоні передають, що виступають слідом за Білими. О тринадцятій нуль п'ять (спробуй запам'ятати, доню: це п'ять хвилин на другу) Синіх запитують (певно, ти знаєш, хто такі Сині!): «Повідомте, коли виступаєте». Червоні повідомляють, що рушать услід за Білими.
Бачиш, як просто. Кожен може повправлятися в цьому перед сніданком.
— Усі ж не можуть служити в піхоті,— лагідно зауважила дівчина. — Піхотинців я шаную найбільше, крім хороших, чесних льотчиків. Розповідай далі, а я тебе обійму.
— Хороші льотчики — молодці, їх і треба шанувати, — сказав полковник.
Він поглянув на мерехтливе світло на стелі і з розпачем згадав про втрачені батальйони й загиблих людей. Ніколи вже не матиме він такого полку, ніколи! Правда, не він його згуртовував. Він одержав його у спадщину. Але якийсь час полк давав йому велику радість. Тепер половину перебито, а решту покалічено. Кого поранило в живіт, кого в голову, в руку чи в ногу, в шию, в спину, кому пощастило — в сідницю, а кому ні — у груди. В лісі ранило в такі місця, куди нізащо не влучило б у відкритому полі. І поранені ставали каліками на все життя.
— Це був добрячий полк, — провадив він. — Можна навіть сказати, чудовий полк, поки я не знищив його за наказом начальства.
— Навіщо ж виконувати накази, коли знаєш, що вони помилкові?
— В армії мусиш слухатись, як собака, — пояснив полковник. — Уся надія на те, що трапиться добрий хазяїн.
— А які ж були в тебе насправді?
— Добрі тільки двічі. Коли я сам став командиром, мені часто траплялися славні хлопці, але добрі хазяї — тільки двічі.
— І тому ти тепер не генерал? А мені б так хотілося, щоб ти був генералом.
— Мені теж, — сказав полковник. — Хоч, може, й не так, як тобі.
— А ти не спробуєш заснути? Будь ласка, спробуй заснути.
— Гаразд, — сказав полковник.
— Я подумала, що коли ти заснеш, то хоч уві сні позбудешся тяжких спогадів.
— Спасибі,— сказав полковник. — Велике спасибі.
Нічого не вдієш, панове! Чоловікові судилося коритись.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
— Ти добре спав, — ніжно і лагідно сказала дівчина. — Тобі нічого не треба?
— Ні, дякую, — сказав полковник.
Та раптом він наїжився й додав:
— Доню, я міг би заснути й на електричному стільці, з розрізаними холошами й поголеною головою. Я сплю, коли треба і скільки треба.
— А я так не можу, — сонно сказала дівчина. — Я сплю, тільки коли мене хилить на сон.
— Ти моє диво, — сказав полковник. — Ти й спиш краще за всіх.
— Чим же тут пишатися? — промурмотіла вона крізь сон. — Мені просто добре спиться.
— От і поспи, будь ласка.
— Ні. Розповідай мені тихо, тихо і поклади свою скалічену руку в мою.
— Хай їй чорт, моїй руці! — вигукнув полковник. — Відколи це вона така вже скалічена?
— Вона таки скалічена, — відповіла дівчина. — І навіть тяжче, ніж ти собі уявляєш. Розказуй далі про війну, але не будь такий брутальний.
— Ну що ж, це неважко, — сказав полковник. — Обійдемось без точного часу. Погода хмарна, а місце дії — сектор 986342. Обстановка? Викурюємо ворога гарматним та мінометним вогневі. Начальник опервідділу передає наказ начальника штабу — привести Червоних у бойову готовність до сімнадцяти нуль-нуль. Начальник штабу наказує тобі привести себе в бойову готовність і пустити в хід якнайбільше артилерії. Білі доповідають, що в них усе гаразд. Начальник штабу передає, що рота А кидається на підсилення роти Б.