— Гаразд, доню. По-моєму, тобі не завадить випити. Хай трохи постоїть. Може, я сам вип'ю… Даруй мені мою різкість, — сказав він. — Це вийшло ненароком.
— Ми ще не взяли нашого негренятка, яке охоронятиме мене.
— Так. Я не хотів його брати, поки не прийде Чіпріані і я не розплачуся.
— Ти в усьому додержуєшся таких суворих правил?
— Так, в усьому, — сказав полковник. — Ти вже вибач мені, доню.
— Скажи «доню» тричі.
— Hija, figlia[199], доню.
— Не знаю, що й робити, — сказала дівчина. — Краще ходімо звідси. Я люблю, коли на нас з тобою дивляться, але сьогодні мені не хочеться нікого бачити.
— Футляр з негренятком лежить зверху на касі.
— Знаю. Я давно помітила.
Підійшов бармен з двома келихами, запітнілими від крижаного напою; він подав і склянку води.
— Принесіть той пакуночок, що прислали на моє ім'я, він лежить зверху на касі,— попросив полковник. — Перекажіть Чіпріані, що я пришлю йому за нього чек.
Полковник вирішив-таки забрати його.
— Хочеш випити, доню?
— Так, якщо ти не розсердишся, що я передумала.
Вони цокнулись і випили, келихи ледь дзенькнули, так легенько вони цокнулися.
— Ти мав слушність, — сказала вона, відчуваючи, як по тілу розливається тепло і смуток розвіюється.
— Ти теж мала слушність, — сказав він, стискаючи в долоні дві таблетки.
Він подумав, що приймати їх зараз з водою незручно. Тож коли дівчина відвернулася, проводжаючи поглядом одного з ранкових відвідувачів, він запив їх мартіні.
— Ну як, ходімо, доню?
— Ходімо.
— Бармене! — гукнув полковник. — Скільки з мене? Та не забудьте переказати Чіпріані, що я пришлю йому чек за цю дрібничку.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Вони пообідали в «Грітті», і, розгорнувши негренятко з чорного дерева, дівчина приколола його з лівого боку. Фігурка була дюймів зо три завдовжки й досить гарненька, коли любиш такі речі. «А не люблять їх лише бовдури», — подумав полковник.
«Не смій навіть думати негарними словами, — сказав він собі.— Поводься як слід, поки ви з нею не попрощаєтесь. Ну що це за слово — «прощавай», — подумав він. — Ніби для сентиментального вірша.
Прощавай, і bonne chance[200], і hasta la vista[201], а ми казали просто merde[202], та й годі. Щасливої дороги — оце гарні слова! Неначе з пісні,— думав він. — Щасливої дороги, щасливої тобі дороги, — от і рушай у дорогу, забравши з собою ці слова. І край!» — подумав він.
— Доню, давно я казав, що кохаю тебе?
— Відтоді, як ми сіли за столик, не казав.
— Ну, то кажу тепер.
Коли вони прийшли в готель, Рената пішла до жіночої кімнати і терпляче розчесала волосся. Їй не подобалися жіночі кімнати.
Вона підмалювала губи, надавши їм виразу, який він любить, і сказала до себе, розмазуючи рівненько помаду: «Не думай ні про що. Не думай. І не смій супитись через те, що він їде сьогодні».
— Яка ти гарна.
— Спасибі. Мені хочеться бути гарною для тебе, якщо це мені вдасться і якщо я взагалі можу бути гарною.
— Яка співуча італійська мова.
— Так. Містер Данте теж був такої думки.
— Gran Maestro, — покликав полковник. — Чим нас нагодують у вашій Wirtshait?[203].
Gran Maestro крадькома стежив за ними — з любов'ю і без заздрощів.
— Вам подати м'ясо чи рибу?
— Сьогодні не п'ятниця, — сказав полковник. — Рибу їсти не обов'язково. Тому дайте мені рибу.
— Отже, камбала, — сказав Gran Maestro. — А вам, ласкава пані?
— Що завгодно. Ви краще за мене розумієтесь на їжі, à я люблю все.
— Вибирай сама, доню.
— Ні. Хай вибирає той, хто розуміється краще за мене. Я після пансіону ніяк не можу наїстися.
— Ну, то я приготую вам сюрприз, — сказав Gran Maestro.
У нього було довгасте лагідне обличчя, сиві брови над ледь побриженими повіками й життєрадісна усмішка старого солдата, який радіє, що він іще живий.
— Що новенького в Ордені? — спитав полковник.
— Я чув, що наш патрон ускочив у халепу. У нього конфіскували майно. Чи принаймні наклали арешт.
— Сподіваюся, він якось викрутиться.
— За патрона можна не турбуватись. Він пережив і не такі бурі.
— За нашого патрона! — сказав полковник.
Він підніс келих, повний щойно відкоркованої чистої вальпо-лічелли.
— Випий за нього, доню.
— Я не питиму за таку свиню, — сказала дівчина. — До того ж я не належу до вашого Ордену.
— Ні, вас уже прийняли до нього, — сказав Gran Maestro. — Por merito di gueira [204].
— Тоді доведеться-таки випити, — погодилася дівчина. — Але чи справді мене прийняли до Ордену?