Полковник заплатив за готель і роздав усім чайові. Готельна обслуга поскладала у човен валізи й портрет і допомогла Джексонові вмоститися зручніше. Потім вона пішла.
— Ну що ж, доню, — сказав полковник.
— А можна, я поїду з вами до гаража?
— Там краще не буде.
— Будь ласка, дозволь мені поїхати до гаража.
— Гаразд, — сказав полковник. — Роби, як сама знаєш. Сідай.
Вони мовчали; вітер дув у корму, тож при тій швидкості, що давав розбитий мотор, здавалося, наче вітру зовсім нема.
Біля причалу, де Джексон передав речі носієві, а сам поніс портрета, полковник сказав;
— Ну, давай прощатися.
— А інакше не можна?
— Можна.
— Дозволь я проведу тебе до бару і почекаю, поки виведуть машину.
— Так буде ще гірше.
— Нехай.
— Скажіть, хай речі віднесуть у гараж, і попросіть когось приглянути за ними, — сказав полковник Джексонові.— Перевірте рушниці і поскладайте усе так, щоб ззаду лишилося якнайбільше місця.
— Слухаю, пане полковнику, — відказав Джексон.
— То я таки їду? — спитала дівчина.
— Ні,— відповів полковник.
— Чому мені не можна поїхати з вами?
— Сама знаєш. Тебе не запрошували.
— Чого ти такий злий?
— Господи, доню, якби ти знала, як я стараюся бути добрим. Але самому стає легше, коли ти злий. Давай розплатимося з цим чолов'ягою й посидимо на лавці під отим деревом.
Він заплатив човняреві й пообіцяв, що не забуде про мотор з віліса; він, правда, не радив покладати на це дуже великі надії, хоч, може, щось і вийде.
— Мотор буде старий, та все одно кращий від того кавника, що стоїть у вас тепер.
Вони піднялися стертими кам'яними східцями, пройшли доріжкою, посиланою жорствою, і сіли на лавці під деревом.
Чорні дерева хиталися від вітру, і гілля на них було голе. Цього року листя опало рано, і його давно позмітали.
Підійшов чоловік і запропонував поштові листівки, але полковник сказав йому:
— Йди собі, синку. Тобі тут нічого робити.
Дівчина раптом заплакала, хоч вирішила ніколи не плакати.
— Слухай, доню, — сказав полковник. — Ну що я можу тобі сказати? В машині, якою ми їдемо, на жаль, немає амортизаторів.
— Я вже не плачу, — відповіла вона. — Я не істеричка.
— Ні, цього я не сказав би про тебе. Я сказав би, що ти найкраща й найчарівніша з усіх дівчат. В усі часи. На всій землі. В усьому світі.
— Хай навіть це правда, що з того?
— Авжеж, — сказав полковник. — Але це правда.
— А що ж тепер?
— Тепер ми поцілуємося і скажемо одне одному «прощавай».
— А що таке «прощавай»?
— Не знаю, — сказав полковник. — Мабуть, це одне з тих слів, що їх кожен тлумачись по-своєму.
— Ось і я спробую.
— Тільки не бери цього близько до серця, чуєш, доню.
— Добре, — сказала дівчина. — Хоч у нашій машині й немає амортизаторів.
— Найбільше тобі пасує підвода, якою возили на ешафот, — із самого початку нашого знайомства.
— Невже ти хоч наостанці не можеш бути лагідним?
— Мабуть, що ні. Проте я старався весь час.
— Постарайся іще трохи. Це все, що нам лишається.
— Гаразд, спробую.
І вони міцно обнялися й поцілувалися довгим цілунком, а потім полковник повів дівчину стежкою, посиланою жорствою, вниз кам'яними східцями.
— Візьми кращого човна. Навіщо тобі ця стара чахкалка?
— Я хотіла б поїхати цим човном, якщо ти не розсердишся.
— Розсерджуся? — спитав полковник. — Ні, не розсерджуся. Я тільки даю й виконую накази. Але не серджуся. Прощавай, серденько, прощавай, диво моє.
— Прощавай, — сказала вона.
РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ
Він сидів у дубовій бочці, вкопаній у дно лагуни, — у Венето з таких бочок стріляють мисливці, стрілець ховається там від тих, в кого стріляє, у цьому випадку — від качок.
Їхали вони сюди весело: спочатку зустрілися в гаражі, а потім приємно провели вечір і попоїли усмак — вечерю зготували на вогнищі в старосвітській кухні. На задньому сидінні розмістилося ще троє мисливців. Навіть ті, хто не любив брехати, не могли стриматися від перебільшень, а на брехунів зійшло справжнє натхнення.
«Натхненний брехун, — думав полковник, — прекрасний, наче яблуня чи вишня в цвіту. Хай собі набрешеться досхочу, — думав він, — хіба що почне перебріхувати координати».
Усе своє життя полковник колекціонував брехунів, як ото збирають поштові марки. Правда, він не розкладав їх за серіями й не дуже беріг. Він просто тішився, слухаючи їхні побрехеньки, якщо, звичайно, це не заважало справі. Учора ввечері, коли всі понапивалися граппа, йому плели всякі небилиці, і полковник залюбки слухав.