РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Роберт Джордан сидів біля вогнища на табуретці, оббитій невичиненою шкірою, і слухав, що говорить жінка. Вона мила посуд, а дівчина, Марія, витирала його і, стаючи навколішки, складала у видовбаній в стіні ніші.
— Дивно, — сказала жінка. — Чому Ель Сордо не прийшов? Він мав тут бути ще годину тому.
— Ти посилала по нього?
— Ні. Він сам приходить щовечора.
— Може, йому ніколи. Має якесь діло.
— Можливо, — сказала вона. — Якщо не прийде, треба буде завтра піти до нього.
— Атож. А це далеко?
— Ні. Приємна прогулянка. Мені вона потрібна, я засиділася.
— Можна, я теж піду? — спитала Марія. — Можна, Пілар?
— Можна, красунечко моя, — сказала жінка, потім повернула своє широке обличчя до Роберта Джордана. — Правда, вона гарненька? — спитала вона Роберта Джордана. — Що ти скажеш про неї? Трохи захуда?
— Мені подобається, — сказав Роберт Джордан.
Марія налила йому в кухоль вина.
— Випий, — сказала вона. — Після цього я здаватимусь тобі ще вродливішою. Треба випити багато вина, щоб я здавалася вродливою.
— Тоді я більше не питиму, — сказав Роберт Джордан. — Бо ти мені вже й так вродлива, і не тільки вродлива.
— Ось як треба говорити, — сказала жінка. — Ти говориш як справжній чоловік. А яка ж вона ще?
— Розумна, — невпевнено сказав Роберт Джордан.
Марія пирснула, а жінка сумно похитала головою.
— Як добре ти почав, доне Роберто, а чим скінчив.
— Не називай мене дон Роберто.
— Це я жартома. Ми й Пабло називаємо жартома доном Пабло. Або кажемо сеньйорита Марія, теж жартома.
— Я не люблю таких жартів, — сказав Роберт Джордан. — По-моєму, під час цієї війни кожного треба називати серйозно — camarada. З таких жартів починається гнилизна.
— Для тебе політика — наче віра, — дражнила його жінка, — І ти ніколи не жартуєш?
— Ні, чому ж. Я дуже люблю пожартувати, але не тоді, коли звертаюся до людини. Це так само, як із прапором.
— А я й з прапора можу пожартувати. Хоч би з чийого, — засміялася жінка. — По-моєму, з усього можна жартувати! Старий прапор, червоно-жовтий, ми називали кров із гноєм. А республіканський, до якого додали ліловий колір, називаємо кров, гній і марганцівка. Так у нас жартують.
— Він комуніст, — сказала Марія. — А вони всі дуже серйозні люди.
— Ти комуніст?
— Ні, я просто антифашист.
— Відколи?
— Відтоді, як зрозумів, що таке фашизм.
— А давно це сталося?
— Майже десять років тому.
— Не так уже й багато, — сказала жінка. — Я двадцять років республіканка.
— Мій батько був республіканцем усе своє життя, — сказала Марія. — За те його й розстріляли.
І мій батько був республіканцем усе своє життя. І дід також, — сказав Роберт Джордан.
— В якій країні?
— В Сполучених Штатах.
— Їх розстріляли? — спитала жінка.
— Que va, — сказала Марія. — Сполучені Штати — республіканська країна. Там за це не розстрілюють.
— Все одно, добре мати діда-республіканця, — сказала жінка. — Це свідчить, що кров добра.
— Мій дід був членом Національного комітету республіканської партії,— сказав Роберт Джордан. Це справило враження навіть на Марію.
— А твій батько й досі служить Республіці? — спитала Пілар.
— Ні. Його вже нема на світі.
— Можна запитати, як він помер?
— Він застрелився.
— Щоб уникнути тортур?
— Так, — сказав Роберт Джордан. — Щоб уникнути тортур.
Марія дивилася на нього очима, повними сліз.
— Мій батько, — сказала вона, — не міг дістати зброї. Як добре, що твоєму батькові пощастило дістати зброю.
— Так. Йому пощастило, — сказав Роберт Джордан. — Може, поговоримо про щось інше?
— Виходить, у нас з тобою однакова доля, — сказала Марія. Вона поклала долоню на його руку й зазирнула йому в обличчя. Він теж дивився на її смагляве обличчя і в очі; ті очі, коли він уперше побачив їх, здалися йому не такими молодими, як саме обличчя, а тепер стали раптом і голодні, і молоді, і жадібні.
— Ви наче брат і сестра, — сказала жінка. — Але, мабуть, це ваше щастя, що ви не брат і сестра.