Ет, як би я хотів подарувати їй віру в завтрашній день, та її більш не існує. Як би хотів подарувати їй свою любов, та вона нічого не варта; усі свої багатства, та що я маю, крім оцих двох рушниць, солдатської форми, бойових нагород і книжок? Та ще полковницької пенсії.
Земними благами тебе я наділю, — подумав він.
А вона подарувала мені свою любов, смарагди, які я їй повернув, і портрет. Що ж, і портрет я завжди можу повернути. Я міг би подарувати їй свого персня, — думав він, — та де ж він у біса дівся?
Хіба ж вона візьме мій Хрест за бойові заслуги з дубовим листям, чи дві срібні зірки, чи інший мотлох — навіть ордени її рідного краю? Чи Франції? Чи Бельгії? Ну, й не треба. Надто вже це скидається на похорон.
Краще я віддам їй свою любов. Та як її, кляту, послати? І як зберегти, щоб вона не зів'яла? Її ж не покладеш на лід?
А може, тепер і кладуть? Треба спитати. А як я дістану той клятий мотор для старого?
Знайди. Знаходити вихід із скрутного становища — твоє ремесло. Знаходити вихід, коли по тобі стріляють, — поправився він.
Шкода, що цей негідник, який псує мені полювання на качок, не має справжньої рушниці; правда, у мене зараз теж нема. А то ми швидко з'ясували б, хто вміє знаходити вихід із становища. Навіть у цій паршивій бочці, посеред болота, де не можна маневрувати. Йому довелось би підійти зовсім близько, щоб поцілити мене.
— Годі,— сказав він собі,— подумай краще про дівчину. Ти більше не хочеш вбивати — нікого і ніколи.
— Кому ти морочиш голову? — спитав він себе. — Ти що, в святі пнешся? Ну що ж, можеш спробувати. їй ти тоді більше подо-батимешся. А ти певен? Ні, не певен, — признався він відверто. — Бог свідок, що не певен.
А що, як я справді стану святим перед смертю? Чом ні? — сказав він. — Ну, хто хоче закластись на це?».
— Ти не хочеш? — спитав він підсадну качку.
Але вона дивилася в небо у нього за спиною і тихенько крякала щось по-своєму.
Качки пролетіли надто високо, ні разу не звернувши. Вони байдуже глянули вниз і полетіли далі до моря.
«Видно, вони справді сідають там на воду, — подумав полковник. — А десь у човні на них теж чатує мисливець. Вони підлетять з підвітряного боку, і хтось напевне підстрелить їх. Та коли той мисливець почне стріляти, кілька качок можуть полетіти назад, до мене. Але все замерзло, мені давно пора їхати, чого я сиджу тут, як бовдур?
Я настріляв чимало качок і полював не гірше, а навіть краще, ніж завжди. Краще, хай йому біс, — подумав він. — Тут ніхто не стріляє краще за тебе, крім Альваріто; він іще хлопчисько і тому стріляє швидше. І все ж ти вбиваєш менше качок, ніж погані й навіть середні мисливці.
Так, знаю. І знаю чому: ми ж за кількістю більше не ганяємося, ми ж тепер не живемо за статутом, пам'ятаєш?»
Полковник згадав, як одного разу, завдяки примхливому воєнному щастю, він зустрівся ненадовго із своїм найкращим приятелем; це сталося у бою в Арденнах, і вони гнали ворога.
Була рання осінь, навколо височіли гори з піщаними дорогами і стежками, укриті низькорослими дубками та соснами. Сліди ворожих танків і тягачів виразно відбивалися на вологому піску.
Напередодні йшов дощ, але тепер розгодинилося, видимість була добра, можна було розгледіти навіть далекі пагорби, і вони із приятелем уважно роздивлялися довкола в бінокль, наче полювали на дичину.
Полковник, який тоді був генералом і заступником командира дивізії, знав слід кожної ворожої машини. Він знав, коли у ворога не стане мін і скільки приблизно патронів у нього ще залишилося. Він розрахував, де німцям доведеться прийняти бій, перш ніж вони досягнуть лінії Зігфріда. Він був певен, що вони не битимуться в жодному з тих місць, де чекали боїв, а поспішатимуть відійти якнайдалі.
— Ми досить далеко відірвалися для людей нашого високого рангу, Джордже, — сказав він своєму найкращому приятелеві.
— Глядіть, не дуже заривайтеся, генерале.
— Пусте! — сказав полковник. — Годі нам жити за статутом, тепер ми його просто викинемо геть.
— З превеликим задоволенням, генерале! Тим більше, що статут складав я сам, — сказав його найкращий приятель. — А що, коли вони залишили заслін?
Він показав на місце, де, за логікою, ворог мусив зайняти оборонну позицію.
— Нічого вони там не залишили, — сказав полковник. — У них бойового припасу й на фейерверк не вистачить.
— Людина завжди має рацію, поки не помиляється, — промовив його найкращий приятель і додав: — Пане генерале.
— Я маю рацію, — сказав полковник. Він і справді мав рацію, хоч для того, щоб одержати точні відомості, йому довелося трохи порушити принципи Женевської конвенції.