Він вийняв качура з пащі собаки, що обережно тримав його в зубах; птах був майже неушкоджений, з приємним, гладеньким пір'ям; серце його калатало, а в очах була туга й жах перед неволею.
Полковник уважно оглянув його, лагідно пестячи, наче коня.
— Тільки ледь зачепило крило, — сказав він. — Нехай лишається у нас як жива принада або пустимо його весною на волю. Покладіть його в мішок.
Човняр узяв качура і обережно поклав у мішок. Полковник почув, як підсадна качка одразу закрякала. «Може, вона виправдовується», — подумав він. Важко зрозуміти качину мову крізь полотно мішка.
— Ану, ковтніть іще, — сказав він човняреві.— Сьогодні з біса холодно.
Човняр узяв флягу і знову хильнув.
— Спасибі,— сказав він. — Добряча у вас граппа.
РОЗДІЛ СОРОК ТРЕТІЙ
На причалі, перед довгим низьким будинком, були розкладені рядками вбиті качки.
Пайки були неоднакові, і полковник подумав; «Тут кілька взводів, а в мене й рою не набереться».
Старший єгер, у високих чоботях, короткій куртці та зсунутому на потилицю старому капелюсі чекав їх на березі і, коли вони пристали, скептично поглянув на качок, що лежали на носі човна.
— Коло нашої бочки все взялося кригою, — сказав полковник.
— Я так і думав, — відповів той. — Шкода. То ж найкраща засідка.
— А хто найбільше настріляв?
— Барон убив сорок дві. Там течія, і воду скувало не зразу. Ви, певне, не чули пострілів, бо вітер дув у інший бік.
— А де ж решта?
— Усі поїхали, крім барона, який чекає на вас. А ваш шофер спать у будинку.
— Це схоже на нього, — сказав полковник.
— Розклади качок як слід, — звелів єгер човняреві, що був заразом і єгерем. — Я впишу їх до мисливської книги.
— В мішку ще сидить качур, йому підбили крило.
— Гаразд. Я пригляну за ним.
— Я піду попрощаюся з бароном. З вами ми ще побачимось.
— Вам треба добре зігрітися, — зауважив старший єгер. — День сьогодні холодний, полковнику.
Полковник пішов до будинку.
— Ми ще зустрінемось, — сказав він човняреві.
— Так, полковнику, — відповів той.
Барон Альваріто стояв посеред кімнати, коло вогнища. Він усміхнувся своєю соромливою усмішкою і промовив, як завжди, неголосно:
— Шкода, що вам сьогодні не поталанило.
— У нас усе кригою позатягало. Але все одно було гарно.
— Ви дуже змерзли?
— Не дуже.
— Може, перекусите чогось?
— Спасибі. Я не голодний. А ви вже їли?
— Так. Решта всі подались додому, і я дав їм свою машину. Ви підвезете мене до Латізани чи трохи далі? А звідти я вже якось доберуся.
— Авжеж.
— Таке паскудство, що вода замерзла. Чудове було б полювання.
— За лагуною, мабуть, тьма-тьмуща качок.
— Так. Але вони не сидітимуть там, коли їжа під кригою. Вночі полетять на південь.
— Невже всі полетять?
— Всі, крім наших місцевих качок, що вивелися тут. Ті лишаться, аж поки вся вода не замерзне.
— Шкода, що так вийшло з полюванням.
— Шкода, що вам довелося їхати так далеко заради кількох качок.
— Я люблю будь-яке полювання, — сказав полковник. — І я люблю Венецію.
Барон Альваріто відвів погляд і простяг руки до вогню.
— Так, — сказав він. — Всі ми любимо Венецію. А ви, мабуть, більше за всіх.
Полковникові не хотілося заводити пустих балачок на цю тему, і він тільки сказав:
— Ви ж знаєте, як я люблю її.
— Знаю, — сказав барон. Він дивився кудись у простір. Потім додав: — Пора будити вашого шофера.
— А він щось їв?
— Їв і спав, а потім знов їв і спав. І трохи читав книжку з малюнками, яку привіз із собою.
— Комікси, — сказав полковник.
— Треба й собі привчитися їх читати, — сказав барон. Він усміхнувся соромливою, загадковою усмішкою. — Ви б не могли привезти мені кілька з Трієста?
— Скільки хочте, — сказав полковник. — І про надлюдину, і вже зовсім фантастичні. Почитаєте замість мене. Послухайте,
Альваріто, а що з єгерем, який був на моєму човні? Спочатку він просто бачити мене не міг.
— Це через ваш мундир. Військова форма союзників завжди на нього так діє. Бачте, його надто завзято визволяли.
— Як то?
— Коли прийшли марокканці, вони згвалтували його дружину й дочку.
— Мені, мабуть, треба чогось випити, — сказав полковник.
— Отам на столі є граппа.
РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ
Вони довезли барона до вілли з широкими ворітьми й посиланою жорствою під'їзною алеєю — на щастя, вілла стояла більш як за шість миль від будь-якого воєнного об'єкту і тому не постраждала від бомбардування.