— Гляди, щоб так ти не забоявся й «Червоношкірих» із Цінцінаті або чікагських «Білих панчіх».
— Ви все там добре прочитайте, а тоді розкажете мені.
— Як ти гадаєш — чи не купити нам лотерейний квиток, щоб у номері було вісімдесят п'ять? Адже завтра вісімдесят п'ятий день.
— Можна, — сказав хлопець. — А чом би не вісімдесят сім? Пригадуєте, як вам тоді пощастило?
— Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п'ять?
— Можу замовити.
— Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?
— Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.
— Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.
— Ви тільки не застудіться, діду, — сказав хлопець. — Як-не-як, уже вересень.
— Місяць великої риби, — мовив старий. — Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.
— Ну, я йду по сардини, — сказав хлопець.
Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця. — То були дивовижні плечі — і досі ще могутні, хоч які й старі,— і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки, нерівно повицвітавши на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в старого на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Нога старого були босі.
Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.
— Прокиньтеся, діду, — мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.
Старий розплющив очі і з хвилину повертався звідкись дуже здалеку. Потім усміхнувся.
— Що це ти приніс? — запитав він хлопця.
— Вечерю, — відповів той. — Зараз будемо їсти.
— Мені не дуже хочеться.
— Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.
— Я можу, — сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.
— Накиньте ковдру на плечі,— сказав хлопець. — Поки я живий, ви не будете рибалити голодний.
— Тоді живи довго й бережи себе, — сказав старий. — Що ми маємо на вечерю?
— Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.
Хлопець приніс вечерю з «Тераси» у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори — ножі, виделки й ложки, — загорнуті кожен окремо у паперову серветку.
— Де це ти взяв?
— Мартін дав. Господар «Тераси».
— Треба йому подякувати.
— Я вже подякував, — сказав хлопець. — Вам нема чого турбуватися цим.
— Я дам йому почеревину з великої рибини, — сказав старий. — Він же не вперше отак нас виручає?
— Та не вперше.
— Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.
— Ще й дві пляшки пива прислав.
— Я більше люблю пиво в бляшанках.
— Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.
— Ти добрий хлопчина, — сказав старий. — Ну, то будемо їсти?
— Я ж вам весь час про це кажу, — лагідно мовив хлопець. — Тим-то й не відкривав судка, поки ви не готові.
— Уже готовий, — сказав старий. — Мені тільки треба було вмитися.
«Де ж би ти вмився?» — подумав хлопець. Воду в селшці брали за дві вулиці звідти. «Треба подбати, щоб у нього завжди була вода, — подумав хлопець, — і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру».
— Печеня чудова, — мовив старий.
— Розкажіть мені про бейсбол, — попросив хлопець.
— В американській лізі попереду «Янкі», як я й казав, — потішено мовив старий.
— Сьогодні вони програли, — заперечив хлопець.
— Це нічого не означає. Великий Дімаджо знову розігрався.
— Крім нього, в команді є й інші.
— Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті знамениті кидки в Старому парку.
— Еге ж, та просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.
— А пам’ятаєш, як він, бувало, приходив на «Терасу»? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.
— Я пам'ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!
— Хотів би я взяти з собою в море великого Дімаджо, — мовив старий. — Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.