— А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.
— А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.
— Я знаю. Ви мені розповідали.
— То поговоримо про Африку чи про бейсбол?
— Мабуть, про бейсбол, — відповів хлопець. — Розкажіть мені про великого Джона Мак-Гроу.
— Він колись теж вряди-годи заглядав на «Терасу». Та коли хмелів, то був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.
— То був великий тренер, — сказав хлопець. — Мій батько вважає його за найкращого в світі.
— Бо він найчастіше тут бував, — сказав старий. — А коли б сюди щороку приїздив Дюроше, твій батько вважав би найкращим його.
— А хто справді кращий тренер — Люк чи Майк Гонсалес?
— Як на мене, вони однаково добрі.
— Ну, а найкращий у світі рибалка — це ви.
— Ні. Я знаю ще кращих.
— Que va, — мовив хлопець. — Добрих рибалок багато, а є й знамениті. Але таких, як ви, більш немає.
— Дякую. Ти мене дуже потішив. Тільки не дай боже мені підчепити надто велику рибину, щоб не осоромитись.
— Нема такої рибини, коли ви й справді ще дужий, як кажете.
— Можливо, не такий уже й дужий, як мені здається, — сказав старий. — Та способів знаю чимало, і духу мені не забракне.
— Ну, а тепер вам треба спати, щоб на ранок бути бадьорим. А я віднесу посуд на «Терасу».
— То на добраніч. Вранці я тебе підніму.
— Ви просто як будильник, — мовив хлопець.
— Літа — ось мій будильник, — сказав старий. — І чого це старі люди так рано прокидаються? Щоб прожити довший день?
— Не знаю, — відказав хлопець. — Знаю тільки, що замолоду спиться довго й міцно.
— Еге ж, пам'ятаю, — мовив старий. — Ну, та я підніму тебе вчасно.
— Я не люблю, щоб він мене будив. Виходить якось так, наче я гірший за нього.
— Розумію.
— Ну, лягайте вже, діду. На добраніч.
Хлопець пішов. Вечеряли вони, не засвітивши лампи на столі, і старий так само потемки скинув штани й ліг спати. Штани він згорнув і, вклавши всередину газету, підмостив під голову замість подушки. Тоді закутався в ковдру й заснув на інших старих газетах, якими були накриті пружини ліжка.
Заснув він скоро, й уві сні йому ввижалася Африка його юнацьких літ: довгі береги, золотаві й білі — такі білі, що аж очам боляче, — високі миси й величезні темні гори. Тепер він щоночі опинявся на тих берегах, і чув уві сні, як гуркочуть хвилі прибою, і бачив, як розтинають їх човни тубільців. Він чув дух смоли й клоччя, що стояв над палубою, чув дух Африки, що його приносив з берега вранішній вітрець.
Зачувши той вранішній дух; старий звичайно вставав, одягався і йшов будити хлопця. Та сьогодні дух берегового вітру прилинув до нього раніш, ніж завжди, і він знав уві сні, що вставати ще рано, і спав собі, щоб побачити білі вершини, що здіймаються з моря, а тоді — несхожі одна на одну гавані й затоки Канарських островів.
Йому вже більш не снилися ні шторми, ні жінки, ні визначні події, ні велика риба, ні бійки, ні змагання силачів, ні його дружина. Снилися тільки далекі краєвиди та ще леви на березі. Вони гралися в надвечірніх сутінках, мов кошенята, і він любив їх так само, як любив хлопця. Та хлопець не снився йому ніколи.
Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натяг їх на себе. Вийшовши з хатини, він справив малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового холоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла.
Двері будиночка, де жив хлопець, були не замкнені. Старий відчинив їх і, нечутно ступаючи босими ногами, зайшов. Хлопець спав на складаному ліжку в передній кімнаті, і старий виразно бачив його у світлі призахідного місяця, що падало у вікно. Він злегенька взяв хлопця за ногу і тримав, аж поки той прокинувся, обернувсь і поглянув на нього. Старий кивнув головою; тоді хлопець, узявши зі стільця біля ліжка свої штани, сів і натяг їх.
Старий вийшов надвір, хлопець за ним. Він був ще зовсім сонний, і старий, обнявши його за плечі, сказав:
— Ти вже пробач.
— Que va, — мовив хлопець. — Чоловік повинен робити своє діло.
Вони рушили дорогою до хатини старого, і в досвітньому присмерку попереду й позаду них брели босоніж інші чоловіки, несучи на плечах щогли з вітрилами.