Коли вони прийшли до хатини, хлопець узяв кошик із снастю, гарпун і ості, а старий завдав на плече обгорнуту вітрилом щоглу.
— Кави не хочете? — запитав хлопець.
— Спершу віднесем снасть, а тоді вже поп'ємо кави.
Вони пили каву з бляшанок від згущеного молока в рибальській харчівні, що відчинялася вдосвіта.
— Як вам спалося, діду? — запитав хлопець. Тепер він уже не був такий сонний, хоча й досі боровся з дрімотою.
— Дуже добре, Маноліне, — відповів старий. — Я певен, що сьогодні мені поведеться.
— Я теж, — сказав хлопець. — Ну, я піду, візьму свої і ваші сардини та свіжі живці для вас. А снасть він носить сам. Ніколи не хоче, щоб хтось йому допомагав.
— Ми з тобою не такі,— відказав старий. — Ти в мене носив снасть, коли тобі було тільки п'ять років.
— Знаю, — сказав хлопець. — Ви зачекайтеся скоро. Випийте ще кави. Тут нам дають у борг.
Він пустився босоніж через коралове каміння до льодовні, де зберігали принаду.
Старий поволі сьорбав каву. Тепер йому не випаде їсти аж до вечора, і він знав, що треба хоч кави напитися. Їда йому давно вже обридла, тому він ніколи не брав з собою підобідку. Мав у човні пляшку води, і то було все, чого він потребував на цілий день.
Хлопець повернувся з сардинами й живцями, загорненими в газету, і обидва спустилися стежкою до човна, відчуваючи під босими ногами дрібну рінь. Підваживши човна, вони зсунули його на воду.
— Ну, щасти вам, діду.
— І тобі хай щастить, — відповів старий.
Він припасував мотузяні петлі весел до кочетів і, налігши на весла, став потемки вигрібати з гавані. З різних боків у море виходили інші човни, і старий чув, як розтинають воду їхні весла, хоч самих човнів і не бачив, бо місяць уже сховався за горбами.
Подеколи в тих човнах хтось озивався. Та здебільшого вони пливли тихо, і чути було тільки удари весел об воду. Залишаючи гавань, човни розходилися на всі боки — кожний рибалка простував туди, де сподівався натрапити на рибу. Старий ще звечора надумав вийти далеко у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості,— там була несподівана западина завглибшки в сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії із стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби. Були там величезні скупчення креветок і риб'ячої дрібноти, а в найглибших закапелках часом збиралася безліч каракатиць, що вночі випливали на поверхню й ставали здобиччю мандрівної риби.
Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб — то були його найперші друзі в океані. А от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніколи її не знаходили. Отож старий думав: «Птахам живеться навіть важче, ніж нам, окрім хіба хижаків та ще великих і дужих. Чому їх створено такими маленькими й кволими, як оці морські ластівка, коли океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом стає безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і кричать своїми тонкими сумними голосами, — надто вже вони тендітні як для моря».
Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть по-іспанському ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших віком рибалок, ті, що замість поплавців чіпляли на свою снасть буйки і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його el mar — у чоловічому роді[210]. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. — «Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку», — думав собі старий.
Він веслував розмірено, без особливих зусиль, бо добре вмів підтримувати сталу швидкість, та й поверхня океану була гладенька, як не рахувати поодиноких заворотів на течії. Старий кермував за водою, полишивши добру третину своєї роботи на течію, отож, коли почало займатися на світ, він побачив, що доплив куди далі, ніж сподівався доплисти за цей час.
210
В іспанській мові слово «море» може вживатися з артиклем як чоловічого, так і жіночого роду