Старий зняв макрель з гачка, наживив снасть новою сардиною і метнув її за борт. Тоді поволі, з чималими зусиллями повернувся назад на ніс. Він помив ліву руку й витер її об штани. Потім, перебравши туго напнуту снасть із правої руки в ліву, помив у морі й праву руку, спостерігаючи водночас, як сонце поринає в океан і з яким нахилом заходить у воду велика жилка.
— Вона пливе все так само рівно, — мовив він. Але, придивившись, як вода обтікає його руку, помітив, що човен рухається повільніше.
— Треба б скласти докупи обидва весла і прилаштувати до корми — вони ще дужче придержать рибину вночі,— сказав старий. — Коли вона ладна пливти цілу ніч, то й я теж.
«А макрель краще розчинити трохи перегодя, щоб не витекла кров, — подумав він. — Візьмуся до цього потім і тоді ж прилаштую весла, щоб гальмувати човен. Нехай собі рибина поки що пливе спокійно, не треба її турбувати при заході сонця. Коли заходить сонце, всяка риба почуває себе недобре».
Він обсушив руку в повітрі, ухопився за снасть і, як міг розслабившись, дав посунути себе вперед, упритул до обшивки, так щоб натяг жилки припадав на човен не менше, ніж на його плечі, а може, навіть і більше.
«Отак я помалу й учусь, як треба діяти, — подумав він. — Принаймні — як діяти тепер. А ще ж не забуваймо, що вона нічого не їла, відколи взяла наживу, а такій величезній рибині треба багато їсти. Зате я з'їв цілого тунця, а на завтра маю макрель. — Він називав її dorado[218].— А може, ще й сьогодні трохи попоїм, коли розчинятиму її. Щоправда, на смак вона куди гірша від тунця. Та що вдієш, нічого легкого в житті немає».
— Як ти себе почуваєш, рибино? — спитав він голосно. — Я почуваю себе добре, моя ліва рука відійшла, і я маю що їсти на ніч і на день. А ти, рибино, тягни човна.
Насправді він почував себе не так добре, бо намуляні жилкою плечі тепер майже не боліли, а неначе затерпли, і це старому не подобалось. «Та я бував і в гіршій скруті,— подумав він. — Права рука в мене лише злегка подряпана, а ліву вже не корчить. З ногами теж усе гаразд. Та й харч я маю, не те що рибина».
Уже зовсім споночіло, як то завжди буває у вересні, коли темрява спадає одразу ж по заході сонця. Старий наліг грудьми на пошарпані носові дошки й як міг намагався відпочивати. Він не знав, як зветься зірка Рігель, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, й знову будуть з ним.
— І рибина також мені друг, — мовив він уголос. — Я ще зроду не бачив такої рибини, навіть і не чув про таких. Та все одно я повинен убити її. То ще дооре, що нам не доводиться полювати на збрі.
«А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? — подумав старий. — І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Але ми ще не такі безталанні», — розважив він.
Потім йому стало жаль велику рибину, яка не мала чого їсти; та хоч він і співчував рибині, проте його ні на мить не полишав твердий намір убити її. «Це ж скільки людей вона нагодує,— подумав старий. — Та чи варті вони того, щоб їсти її? Ні, аж ніяк. Ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю.
Я не дуже знаюся на всіх цих речах, — думав він далі.— Та все-таки добре, що нам не треба замірятися вбити сонце, місяць чи зорі. Досить і того, що ми живемо біля моря й убиваємо своїх щирих братів.
А тепер, — подумав він, — треба прилаштувати гальмо. Воно має свої переваги й свої вади. Я можу втратити стільки жилки, що зрештою втрачу й рибину, якщо вона рвонеться вперед, — адже гальмо з весел позбавить човен легкості на воді. Хоч ця легкість і продовжує наші з рибиною муки, одначе в ній-таки й моя безпека, а надто коли зважити, яка прудка ця рибина, — просто вона досі ще не показувала, на що здатна. Та нехай там хоч як, а макрель треба розчинити, поки вона не зіпсувалась, і трохи попоїсти, щоб підкріпитися.
Гаразд, відпочину ще з годинку, побачу, чи вона й далі буде така спокійна та сумирна, а тоді вже подамся на корму, зроблю там усе, що треба, й вирішу, як діяти далі. А тим часом спостерігатиму, як вона буде поводитись і чи не надумає щось утнути. Гальмо з весел — то добра штука, одначе тепер мені треба діяти дуже обачно. Рибина ще при силі, і, як я помітив, гачок сидить у неї в пащі збоку, а паща міцно стулена. Отже, гачок їй не дуже дошкуляє. Дошкуляє голод і те, що вона не може збагнути, хто її ворог. Тож відпочивай, старий, а вона нехай працює, аж поки знов настане твоя черга».