Ніколи не підіймайте білого прапорця: вас можуть сплутати з білоголовим орлом. А якщо почнете вимахувати червоною хусткою, що їх ми пов'язуємо на наші стетсонівські капелюхи, відколи мало не всі стали мисливцями, можуть подумати, що то лисиця, або ще й гірше — якийсь підривний елемент. Та досі мені ще не траплялося бачити, щоб хтось стріляв і далі після того, як пальнути йому у відповідь. А надто якщо пальнути низом, цілячи туди, де мають бути його ноги.
Звісна річ, можна вирушити на полювання з мегафоном за плечима, і, коли хтось у вас стрельне, просто гукнути в мегафон: «Гей, брате-мисливцю, не стріляйте, будь ласка! Я з двоногих тварин, що сплачують прибутковий податок, і цього року сезон на нас ще не відкрито… Ви помилилися, друже».
Можна висловитись і коротше, більш по-спортивному: «Спиніться, спортсмене! Це я!»
Та поки разом з ліцензіями нам ще не видають відповідних мегафонів, я маю намір і далі стріляти у відповідь щоразу, як котрийсь брат-мисливець стрельне в мене. Бо то може бути навіть і не брат-мисливець. То може бути якийсь давній знайомий чи товариш дитячих і юнацьких літ.
А тепер — про антилоп у гористій місцевості.
То було кумедне полювання. Зі мною поїхали троє моїх синів, і один з них, Джек, піхотний капітан, що служив тоді у Берліні,— завзятий рибалка; отож йому закортіло половити лосося в Пахсімерої. (Ніякого лосося там ніколи не було). Двоє менших хлопців поділились: один весь час залишався при мені, а другий пристав до тієї Джекової експедиції «По лосося, якого нема».
Ми сподівалися натрапити на великих вилорогів у видолинках ген над межею лісу. Але їх уже хтось сполохав. Так чи ні, а щось було негаразд і, як видно, надовго. Антилопи трималися по узвишшях, бачили нас за добру милю й були збуджені та сторожкі.
Ночували ми внизу, на березі Пахсімерою, в хатині одного старого дивака, якого всі прозивали Ветераном. За тих часів ще не було ДДТ й інсектицидних прискавок, і той Ветеран вигодовував замість худоби надстійкі породи блощиць. Тейлора Вільямса, якому було тоді вже під шістдесят, він називав молодиком, а мене — синком. «Чуєш, синку, — казав він, — з тебе вийде непоганий їздець, та й стріляєш ти добряче, і якщо ти виб'єшся в люди, я пишатимусь тобою».
Або ще: «Чуєш, синку, коли це справді твої хлопці, їм треба чогось випити. — А потім запитував: — То що там у тебе є?»
Ми приїхали туди із Сонячної Долини, штат Айдахо, трохи розм'яклі від купання в басейні, ночей у «Барані», колеса фортуни в Кетчемі; але Ветеран швидко привів нас до тями. Ми піднялися верхи на гребінь пасма, звідки відкривався краєвид аж ген до Середньої розтоки Салмону, на узгір'я, кращих за які я ніде не бачив. Потім спустилися з гребеня, перевалили через гору, тоді повернули назад і пагорбами та видолинками з'їхали вниз до підгір'я, а там і на рівнину. І весь час бачили антилоп; та вони помічали нас за милю й тікали геть з очей. У Тейлора був білий кінь, і Ветеран почав кивати на нього: «Отой молодик на білому коні. Це він розполохав усіх антилоп».
Наш перший день припав на суботу, і ввечері у Голдберзі, де в них якась копальня, як завжди суботніми вечорами, була велика гульня. Хлопці лягли спати в машині, а Тейлор Вільямс, я та ще один з наших, на прізвисько Буйний Білл, що бив і правою, і лівою не гірше за самого Стена Кетчелла, вирушили до Голдберга. Ветеран залишився удома плекати своїх блощиць.
То був шалений вечір, хоч сам я не встряв до жодної бійки. А нагод, як на когось більш войовничого, випадало з добрий десяток. Тейлор ніколи не б’ється, бо йому це вже ні до чого, і я теж намагаюсь уникати бійок. А от Буйний Білл, що доглядав наших коней, визирив-таки собі помічника шерифа з одного сусіднього містечка, який колись чи то посвідчив проти Білла в суді, чи то зробив йому якусь іншу капость. Буйний Білл викликав його надвір і дав йому добрячого гарту. В цьому ділі Буйний Білл мастак, що й казати. За кожним ударом чути було, як у тому шерифовому помічникові щось хряскало. Шерифів помічник відбивався як міг, але то йому була не судова зала. Нарешті щось у ньому хряснуло востаннє, і він сам хряснув додолу. Ми вгамували Буйного Білла, подали першу допомогу шерифовому помічникові й поїхали додому. Після цієї бійки веселощі у Голдберзі якось ураз пригасли.