— Adios[223],— сказав він, бо, бувши культурним левом, чудово говорив по-іспанському. — Au revoir![224] — гукнув він їм своєю бездоганною французькою мовою.
Вони всі зарикали й прогарчали щось африканською лев'ячою говіркою.
Тоді наш добрий лев полинув високо-високо вгору й узяв напрям на Венецію. Він спустився на П'яцці, і всі були дуже раді його бачити. Він на хвилинку злетів угору, поцілував батька в обидві щоки й побачив, що бронзові коні так само держать копита в повітрі, а собор ще більше скидається на велику мильну бульбашку. Дзвіниця теж була на місці, і голуби зліталися до своїх гнізд на ночівлю.
— Ну як там в Африці? — спитав батько.
— Дуже дика країна, тату, — відказав добрий лев.
— Тепер у нас тут нічне освітлення, — мовив батько.
— Еге ж, бачу, — сказав добрий лев, як і годилося шанобливому синові.
— Воно трохи ріже мені очі,—признався йому батько. — А куди ти зараз, мій сину?
— До бару «Гаррі», — відказав добрий лев.
— Привітай від мене Чіпріані й скажи йому, що я цими днями навідаюсь і заплачу по рахунку, — сказав батько.
— Гаразд, тату, — сказав добрий лев.
Він тихенько злетів униз і попростував до бару — вже на чотирьох лапах.
У барі ніщо не змінилося. Всі його приятелі були там. Але, побувавши в Африці, він сам трохи змінився.
— Скляночку негроні, синьйоре бароне? — спитав Чіпріані.
Та добрий лев прилетів з Африки, а Африка змінила його.
— У вас є сендвічі з м'ясом індійського купця? — спитав він Чіпріані.
— Ні, але можу по них послати.
— А поки їх принесуть, зробіть мені дуже міцний мартіні… Із джином «Гордон», — додав він.
— Чудово, — сказав Чіпріані.— Просто-таки чудово.
Тоді наш лев розглянувся навколо, побачив обличчя всіх тих добрих людей і зрозумів, що він удома; але не забув він і того, що повернувся з мандрів. Він почував себе цілком щасливим.
ВІРНИЙ БИК
Був собі колись бик. Звали його не Фердінандом, і квітів він не любив. Він любив битися і охоче заводив бої із своїми однолітками, та й з усіма іншими биками, і завжди перемагав.
Роги в нього були тверді, мов деревина, з гострими, як колючки на дикобразі, кінчиками. Від ударів роги боліли при основі, але бик на те анітрохи не зважав. М'язи у нього на шиї збігалися в клубок, який іспанці називають morillo. Коли бик наготовлявся до бою, той morillo випинався горбом. А втім, він був напоготові до бою першу-ліпшу мить, і його чорна шерсть завжди лисніла, а очі яскріли.
Він ладен був битися з будь-якого приводу й — бився так само поважно, як ото дехто їсть, або читає, або ходить до церкви. Бився він завжди не на життя, а, на смерть. Інші бики не боялись його, бо, бувши чистопорідними биками, вони взагалі нічого не боялись. Але зачіпати його не зачіпали. Й битися з ним не мали охоти.
Він не був ні забіякою, ні грубіяном. Просто бій вабив його так, як деяких людей ваблять співи, а ще деяких — королівський трон чи президентське крісло. Та він ні про що таке не розмірковував. Бій був його покликанням, його обов'язком, його втіхою.
Він бився на кам'янистому плоскогір’ї. Він бився під корковим дубом. Він бився на пасовищі біля річки. Кожного дня він вирушав на те кам'янисте плоскогір'я, за п'ятнадцять миль від річки, і там бився з кожним биком, який, було, ненароком косо гляне на нього. Та що таке гнів, він не знав.
А проте воно було не зовсім так: десь у глибині його серця жив гнів. Хоч бик і сам не знав чому — адже розмірковувати він не вмів. Він був благородний бик, і він любив битися.
То що ж сталося з ним далі? Господар, — якщо власника такої тварини можна назвати господарем, — розумів, якого чудового бика він має. Він це розумів, але його непокоїло, що цей бик день у день б'ється з іншими биками й тим завдає йому збитків. Бики коштували по тисячі з чимось доларів, а після бою з цим биком за них давали всього по двісті доларів або ще й менше.
Господар мав добре серце й вирішив, що краще передати кров цього бика новому поголів'ю, аніж послати його на арену, на певну загибель. І він вирішив зробити з нього плідника.
Але то був чудний бик. Коли його вперше пустили на пасовище до корів, він запримітив між них одну, молодшу, й гарнішу, й статурнішу за всіх; вона мала найлискучішу шерсть і найпривабніші форми. А що битися тепер йому не було з ким, то він закохався в неї і не звертав ніякої уваги на інших корів. Увесь час він був тільки з нею, а інші для нього наче й не існували.
Господар ранчо, який розводив бойових биків, сподівався, що цей бик зміниться, обвикне й почне поводитись інакше. Та бик не змінювався, він кохав лише одну оту свою обранку. Він і далі весь час був тільки з нею, а інші для нього наче й не існували.