— Ти й так знаєш, який він з виду, — сказав йому Френк. — Ти ж колись підходив до нього і обмацував йому обличчя.
— І сьогодні зробив те саме, — потішено мовив Сліпак. — Тим-то він і турнув мене з машини. Він зовсім не розуміє жартів. Я сказав йому, що в таку холоднечу йому не завадило б добре укутатись, щоб не відморозити собі личко. Та він на те хоч би всміхнувся. Ні, скажу я вам, ніколи не буде з того Віллі Сойєра тямущого чоловіка.
— На ось, Блекі, випий, — сказав Френк. — Я не можу відвезти тебе додому, бо живу на цій-таки вулиці. Та коли хочеш, лишайся ночувати тут, у коморі.
— Оце ти зробиш мені ласку, Френку! Тільки не зви мене Блекі. Я вже давно не Блек. Мене звуть Сліпак.
— Бери, Сліпак, пий.
— Беру, сер, — мовив Сліпак.
Він простяг руку вперед, намацав склянку і несхибно підняв її до нас трьох.
— А той Віллі Сойєр… — сказав він. — Певно, сидить тепер удома сам-один. Ні, той Віллі Сойєр зовсім не тямить, що таке добра розвага.
ПОТРІБЕН СОБАКА-ПОВОДИР
— А що ми робили потім? — спитав він.
Вона нагадала.
— Дивна річ. Я цього зовсім не пам'ятаю.
— А полювання пам'ятаєш?
— Мав би пам'ятати. А от не пам'ятаю. Пригадую тільки жінок, що спускалися стежкою до берега з глеками на головах, і табунець гусей та чорного хлопчиська, який ганяв їх нагору й униз до води. Пригадую, як вони виступали повагом — то нагору, то вниз. А ще пригадую жовті обмілини, й високу воду, й острів ген по той бік протоки. І що весь час віяв вітер, і не було ні мух, ні москітів. Був дах, і глиняна долівка, і стовпи, на яких тримався дах, і вітер віяв під ним не вщухаючи. І цілий день там була прохолода, і вночі не жарко спати.
— А пам'ятаєш, як підійшов великий арабський вітрильник і під час відпливу сів на мілину?
— Пам'ятаю. І як матроси переправились на берег у човнах, і пішли стежкою нагору від бухти, і переполохали гусей, та й жінок теж.
— Це було того дня, коли ми наловили силу-силенну риби, але мусили повернутись, бо знялася хвиля.
— Пригадую.
— Ти сьогодні чимало пригадав, — сказала вона. — Дивись, щоб не стомився.
— Шкода, що тобі не випало тоді полетіти в Занзібар, — сказав він. — Ти могла б чудово приземлитися на тій обмілині. Там легко було і сідати, і злітати.
— Занзібар від нас не втече. Ну, на сьогодні досить. Не пригадуй більше. Хочеш, я почитаю тобі? Ми напевне щось пропустили в давніших номерах «Нью-Йоркера».
— Ні, читати мені не треба, — відповів він. — Краще щось кажи. Щось про ті добрі дні.
— Сказати тобі, як надворі?
— Надворі дощ. Я знаю.
— Еге ж, сильний дощ, — мовила вона. — І вітер такий, що мало з ніг не збиває. В таку погоду туристи сюди навряд чи поткнуться. Отож ми можемо зійти вниз і посидіти коло вогню.
— Та, власне, туристи мені більш не заважають. Навіть цікаво слухати їхні балачки.
— Серед них є жахливі люди, — сказала вона. — А є й непогані. Мені здається, до Торчелло добираються тільки найкращі.
— Твоя правда, — погодився він. — А от я про це й не подумав. Звісно ж, оцінити Торчелло можуть лише найкращі.
— Зробити тобі коктейль? — спитала вона. — Доглядальниця з мене ніяка, сам знаєш. Не навчена я цього, та й не маю такого покликання. А от коктейлі робити вмію.
— Гаразд, вип'ємо.
— Тобі який?
— Та байдуже.
— Ну, то я зроблю тобі сюрприз.
Він чув, як відчинились і зачинилися двері, як вона спускається сходами, і подумав: треба відіслати її кудись, нехай трохи розвіється. Треба поміркувати, як це краще зробити. І зробити так, щоб не виникло ніяких ускладнень. Тепер мені жити отак аж до скону, то треба щось придумати, щоб не згубити і її, не занапастити їй життя. Вона така добра до мене, а це ж не її призначення — бути доброю. Та ще й отак повсякденно й без просвітку.
Він почув, як вона піднімається сходами, й подумки відзначив, що тепер, із двома склянками в руках, вона ступає зовсім не так, як ступала, йдучи вниз без нічого. Він чув, як лопотить у вікно дощ, знизу до нього долинав дух букових дров, що горіли в каміні. Коли вона зайшла, він простяг руку, але трохи зарано. Та потім відчув високу холодну склянку, стиснув її в руці, і жінка цокнулася з ним.
— Наш давній коктейль, як колись, — мовила вона. — Кампарі та джин «Гордон» з льодом.
— Добре, що ти не з тих, хто рюмсає в біді.
— Ні, я не з тих, — відказала вона. — І ніколи такою не буду. А біда для нас не первина.
— «Скинь тягар, і підводься, і знову іди», — згадав він. — А пам'ятаєш, як ми викреслили ці слова?