— Ну, гаразд, — сміючись, сказав Роберт Джордан і поклав циганові руку на плече. — Занадто серйозним теж не треба бути. Іди доснідуй і вирушай.
— А ти? — спитав циган. — Що ти робитимеш?
— Я піду до Ель Сордо.
— Цілком можливо, що після тих літаків ти в усіх тутешніх горах не стрінеш ані душі живої,— сказав циган. — У багатьох тут, певно, жижки трусилися, коли вони пролітали.
— У них є справи важливіші, аніж вистежувати партизанів.
— Атож, — сказав циган, а потім похитав головою. — А що, як вони й цим не погребують?
— Que va, — сказав Роберт Джордан. — Це найкращі німецькі легкі бомбардувальники. Таких не посилають ганятися за циганами.
— Вони на мене нагонять жах, — сказав Рафаель. — Слово честі, я їх боюся.
— Вони полетіли бомбити аеродром, — відповів йому Роберт Ажордан, коли вони входили до печери. — Я майже певен, що в них саме це завдання.
— Що ти сказав? — спитала Паблова жінка. Вона налила йому кухоль кави й простягла бляшанку згущеного молока.
— У вас є молоко? Яка розкіш!
— У нас усього багато, — сказала вона. — А надто страху після цих літаків. Куди, кажеш, вони полетіли?
Роберт Джордан наточив у кухоль трохи густого молока з дірки, пробитої в бляшанці, витер бляшанку об край кухля і поколотив каву, яка стала світло-коричнева.
— По-моєму, вони полетіли бомбити аеродром. Могли полетіти й на Ескоріал та Кольменар. А може, і туди, і туди.
— Бодай уже відлетіли якнайдалі й до нас не поверталися, — сказав Пабло.
— А чому вони прилетіли сюди? — спитала жінка. — Звідки вони взялися? Ми ніколи не бачили таких літаків. І так багато. Може, фашисти готуються до наступу?
— Який рух був учора ввечері на шляху? — спитав Роберт Джордан. Дівчина, Марія, стояла поряд із ним, але він не дивився на неї.
— Слухай, Фернандо, — сказала жінка, — ти був учора в Ла-Грансі. Бачив ти там якийсь рух?
— Ніякого, — відповів присадкуватий, простодушний на вигляд чоловік років тридцяти п'яти, якого Роберт Джордан раніше не бачив. Він був зизоокий. — Кілька ваговозів, як завжди. Два-три легкових автомобілі. Ніякого руху військ при мені не було.
— Ти щовечора ходиш до Ла-Гранхи? — спитав його Роберт Джордан.
— Я або ще хтось, — сказав Фернандо. — Хто-небудь завжди ходить.
— Ходять по новини. По тютюн. По різні дрібниці,— сказала жінка.
— Чи є там свої люди?
— Аякже. Робітники на електростанції. Та й інші є.
— Які ж новини ти чув учора?
— Pues nada. Нічого особливого. На півночі справи й досі погані. Це не новина. На півночі від самого початку справи погані.
— А про Сеговію нічого не чув?
— Ні, hombre[20]. Я не питав.
— А до Сеговії ти ходиш?
— Інколи, — сказав Фернандо. — Але там небезпечно. Там повно постів, перевіряють документи.
— А коло аеродрому був?
— Ні, hombre. Я знаю, де він, але близько ніколи не підходе Там на кожному кроці перевіряють документи.
— А вчора ввечері не було розмов про ці літаки?
— В Да-Грансі? Ні. Але сьогодні, напевно, будуть. Учора всі балакали про виступ Кейпо де Льяно по радіо. А більше яі про що. А втім, ні. Ще казали, ніби Республіка готує наступ
— Що-що?
— Ніби Республіка готує наступ.
— Де саме?
— Цього ніхто не знає. Можливо, тут. Може, в іншій частині Сьєрри. А ти чув про це?
— І таке кажуть в Ла-Грансі?
— Так, hombre. Я забув розповісти про це. Але про наступ там завжди ходять усілякі чутки.
— Звідки ж вони беруться?
— Звідки? Від різних людей. Зайдуть два офіцери до кав'ярні в Сеговії чи в Авілі, побалакають між собою, а офіціант почує. От і пішла чутка. А останнім часом подейкують, ніби наступ буде в наших місцях.
— Чий наступ? Республіки чи фашистів?
— Республіки. Якби фашистів, то всі б уже точно знали. Ні, це буде великий наступ. Дехто каже, навіть два. Один тут, а другий за Альто-дель-Леон, поблизу Ескоріала. Ти про це нічого не чув?
— А що кажуть іще?
— Nada, hombre. Нічого. А втім, іще кажуть, ніби республіканці спробують підірвати мости, якщо буде наступ. Але ж коло мостів усюди варта.
— Ти що, жартуєш? — спитав Роберт Джордан, попиваючи каву.
— Ні, hombre, — відповів Фернандо.
— Цей ніколи не жартує,— обізвалася жінка. — На жаль, не жартує.