— Ну, гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Дякую за новини. Більше ти нічого не чув?
— Ні. Люди, як завжди, кажуть, ніби мають прислати війська. Щоб очистити ці гори. Кажуть, ніби вони вже йдуть. Ніби вони вже вирушили з Вальядоліда. Але таке люди завжди кажуть. Не варто на те зважати.
— Чув? — майже зловтішно сказала жінка, звертаючись до Пабло. — Ось тобі твої балачки про безпеку.
Пабло замислено глянув на неї й почухав підборіддя.
— А ти чула? — сказав він. — Ось тобі й твої мости.
— Які мости? — весело перепитав Фернандо.
— Бовдуре, — мовила жінка. — Безмозкий. Tonto[21]. Випий ось кави й спробуй пригадати, що казали ще.
— Не гнівайся, Пілар, — сказав Фернандо спокійно й бадьоро. — Через ці чутки не варто тривожитись. Я розповів тобі й цьому товаришеві все, що запам'ятав.
— І більше ти нічого не пам'ятаєш? — спитав Роберт Джордан.
— Ні,— з гідністю відповів Фернандо. — Добре, що хоч це запам'ятав, бо на таке не звертаю уваги — то ж тільки плітки.
— Отже, там балакали іще про щось?
— Цілком можливо. Але я не звертав уваги. Ось уже рік мені доводиться слухати самі плітки.
Роберт Джордан почув, як Марія, що стояла в нього за спиною, пирснула, не змігши стримати сміх.
— Розкажи нам іще якусь плітку, Фернандіто, — попросила вона, і плечі в неї знову затрусилися.
— Навіть якби й пригадав, то не став би розказувати, — відказав Фернандо. — Чоловікові не личить збирати плітки.
— Із отакими ми маємо рятувати Республіку, — сказала жінка.
— Ні. Ти її врятуєш, підриваючи мости, — відповів їй Пабло.
— Ідіть, — сказав Роберт Джордан Ансельмо й Рафаелеві,— якщо ви вже попоїли.
— Вже йдемо, — сказав старий, і вони підвелися.
Чиясь рука лягла Робертові Джордану на плече. То була Марія.
— Їж, — сказала вона, не забираючи руки. — Наїдайся добре, щоб твій шлунок міг витримати більше пліток.
— Через ці плітки мені шмат у горло не лізе.
— Ні, так не можна. Поїж, доки до нас не дійшли нові плітки. — Вона поставила перед ним полумисок.
— Не глузуй з мене, — сказав Фернандо. — Адже я тобі друг, Маріє.
— Я не глузую з тебе, Фернандо. Я жартую з ним, щоб він їв, а то залишиться голодний.
— Нам усім час їсти, — сказав Фернандо. — Пілар, що сталося, чому ти нас не годуєш?
— Нічого не сталося, друже, — сказала Пілар і поклала йому в полумисок тушкованого м’яса. — Їж. Хоч це ти вмієш. Їж, їж,
— Дуже смачне м’ясо, Пілар, — сказав Фернандо, не втрачаючи гідності.
— Дякую тобі,— сказала жінка. — Дякую й ще раз дякую.
— Ти сердишся на мене? — спитав Фернандо.
— Ні. Їж. Чому ти не їси?
— Зараз їстиму сказав Фернандо. — Дякую.
Роберт Джордан глянув на Марію; плечі в неї знову затрусилися, й вона відвернулась. Фернандо їв неквапливо, з обличчя його не сходив поважний і задумливий вираз, цієї поважності не змогла порушити навіть величезна ложка, якою він їв, і підлива, що стікала з кутиків рота.
— Добре м'ясо? — спитала його Паблова жінка.
— Авжеж, Пілар, — відповів він з повним ротом. — Воно таке, як завжди.
Роберт Джордан знову відчув на плечі руку Марії — її пальці тремтіли від стримуваного сміху.
— Оце тому воно й добре? — запитала жінка у Фернандо. — Авжеж. Розумію. Бо це тушковане м’ясо, як завжди. Como siempre. На півночі кепські справи — як завжди. Тут має бути наступ — як завжди. Солдати йдуть виганяти нас звідси — як завжди. З тебе вийшов би гарний пам'ятник на честь усього «як завжди».
— Але ж про наступ і про солдатів — це тільки плітки, Пілар.
— Іспанія! — гірко сказала Паблова жінка. — Потім обернулася до Роберта Джордана: — Чи в інших країнах теж є такі люди?
— Немає іншої такої країни, як Іспанія, — чемно сказав Роберт Джордан.
— Маєш рацію, — сказав Фернандо. — В цілому світі немає такої країни, як Іспанія.
— А ти бував в інших країнах? — спитала в нього жінка.
— Ні,— сказав Фернандо. — Не бував і не хочу.
— Чув? — звернулася вона до Роберта Джордана.
— Фернандіто, — сказала Марія, — розкажи нам, як ти їздив, до Валенсії.
— Не сподобалася мені Валенсія.
— Чому? — спитала Марія й знову стиснула плече Роберта Джордана. — Чому ж вона тобі не сподобалася?
— Люди там нечемні, і ніяк не второпаєш, що вони говорять. Весь час тільки те й роблять, що кричать одне одному «che?[22]»
— А тебе вони розуміли? — спитала Марія.
— Удавали, ніби не розуміють, — сказав Фернандо.
— Що ж ти робив там, у Валенсії?