— Я все можу слухати, — сказала Марія. Вона поклала долоню на руку Роберта Джордана. — Немає такого на світі, чого мені не можна було б чути.
— Не в тім річ, можна чи не можна, — сказала Пілар. — А в тім, чи варто розповідати таке при тобі, щоб тобі потім погане снилося.
— Від розповіді мені нічого поганого не насниться, — відповіла їй Марія. — Невже ти гадаєш, що після всього того, що зі мною було, мені може наснитися щось погане від твоєї розповіді?
— А може, тобі, Inglés, снитимуться погані сни?
— Там побачимо.
— Ні, Inglés, я не жартую. Чи доводилося тобі бачити, як усе починалося в маленьких містечках?
— Ні,— сказав Роберт Джордан.
— Ну, тоді ти нічого не бачив. Ти бачив, який став Пабло, але подивився б ти, який Пабло був того дня.
— Розкажи.
— Ні. Не хочу.
— Розкажи.
— Ну, гаразд, розкажу. Розкажу всю правду, все, як було. А ти, guapa, якщо тобі буде важко, зупиниш мене.
— Якщо мені буде важко, я перестану слухати, — відповіла їй Марія. — Гірше від того, що я знаю, вже не може бути.
— А я гадаю, що може, — сказала жінка. — Дай мені ще одну цигарку, Inglés, і почнемо.
Дівчина вмостилася на порослому вересом березі струмка, а Роберт Джордан ліг поруч на землю, поклавши голову на вересову купину. Він узяв Маріїну руку і, тримаючи її в своїй, почав легенько терти об верес, і нарешті Марія розтулила долоню й поклала її на його руку, і так вони лежали й слухали.
— Було ще зовсім рано, коли civiles здалися в казармі,— почала Пілар.
— А ви напали на казарму? — спитав Роберт Джордан.
— Пабло наказав оточити її ще вдосвіта, перерізав телефонні дроти, заклав динаміт під одну стіну й гукнув до guardia civil, щоб здавалися. Вони не хотіли. І на світанку він підірвав цю стіну. Почався бій. Двох civiles убили, чотирьох поранили, а четверо здалися.
Вже розвидніло, а ми всі лежали хто на даху, хто просто на землі, хто за рогом муру чи будинку, і хмара куряви після вибуху ще не розвіялася, бо вітру зовсім не було. Ми лежали й стріляли у той вилом у стіні казарми, заряджали гвинтівки й били просто в дим, а там, усередині, теж ляскали постріли. Нарешті з диму крикнули, щоб ми не стріляли, і четверо civiles вийшли звідти з піднятими руками. Частина даху завалилася разом із стіною, й вони вийшли здаватися. «Ще хто-небудь залишився там?» — крикнув їм Пабло. «Тільки поранені». — «Пильнуйте їх», — сказав Пабло чотирьом нашим, які вибігли зі своєї засідки. «Ставайте сюди. До стіни», — наказав він civiles. Четверо civiles стали до стіни, брудні, запорошені, закурені, і ті четверо наших, що мали їх пильнувати, наставили на них гвинтівки, а Пабло з іншими пішов добивати поранених.
Коли вони скінчили і з казарми вже не долинали ні стогін, ні зойки, ні постріли, Пабло вийшов надвір; рушниця була в нього за спиною, а в руці він тримав маузер.
— Дивись, Пілар, — сказав він. — Це було в офіцера, який сам застрелився. Мені ще ніколи не доводилося стріляти з пістолета. Ти, — звернувся він до одного з civiles, — покажи, як із нього стріляють. Ні. Показувати не треба. Поясни.
Поки в казармі тривала стрілянина, четверо civiles мовчки стояли під стіною і пітніли. Всі високі, а обличчя як у всіх guardia civil, тобто схожі на моє, тільки зарослі щетиною, якої вони не встигли зголити того останнього ранку. Вони стояли під стіною й мовчали.
— Ти, — звернувся Пабло до того, що стояв найближче до нього. — Поясни, як із нього стріляють.
— Опусти отого гачка, — відповів той дуже тихо. — Тоді відтягни рамку назад, вона сама стане на місце.
— А що таке рамка? — спитав Пабло й подивився на чотирьох civiles. — Де тут рамка?
— Ота штука, що зверху.
Пабло відтяг її назад, але затвор застряг.
— А тепер що? — сказав він. — Не йде. Ти мені набрехав.
— Відтягни назад ще більше й відпусти, вона сама стане на місце, — сказав той civil, і я зроду не чула такого голосу. Він був сірий — сіріший, ніж світанок без сонця.
Пабло відтяг рамку назад і відпустив, як той його навчив, і рамка стала на місце, й курок був тепер зведений. Цей маузер — потворна штука, руків'я кругле, маленьке, а ствол великий і наче сплюснутий, і в руці він якийсь незручний. Civiles весь час дивилися на Пабло й мовчали. Потім один спитав:
— Що ти з нами зробиш?
— Розстріляю, — відповів Пабло.
— Коли? — спитав civil тим самим сірим голосом.
— Зараз, — сказав Пабло.
— Де? — спитав той.
— Тут, — сказав Пабло. — Зараз. Ось тут і зараз. Ти хочеш сказати щось?
— Nada, — відповів civil. — Нічого. Але це мерзота.
— Сам ти мерзота, — сказав Пабло. — Скількох селян ти замордував? Ти б і власну матір розстріляв!