— Я ніколи нікого не вбивав, — сказав civil. — А моєї матері не чіпай.
— Покажіть нам, як треба вмирати. А то досі ви тільки вбивали.
— Не треба нас ображати, — озвався другий civil. — А вмерти ми зуміємо.
— Ставайте на коліна обличчям до стіни, — сказав Пабло. Civiles перезирнулися між собою. — Кажу — на коліна! — крикнув Пабло. — Хутко — на коліна!
— Що робити, Пако? — спитав один civil другого, найвищого, того, що пояснював Пабло, як стріляти з пістолета. У нього на рукавах були капральські нашивки, і він був весь мокрий від поту, хоч було ще дуже рано й холодно.
— На коліна то й на коліна, — відповів він. — Хіба не однаково?
— Так ближче до землі,— спробував пожартувати перший, але їм було не до жартів, і жоден не всміхнувся.
— Що ж, станьмо на коліна, — сказав перший, і всі четверо незграбно опустилися на коліна — обличчям до стіни, руки висять — і Пабло зайшов ззаду і кожному по черзі вистрелив у потилицю з пістолета. Він ішов від одного до другого й стріляв упритул, і вони один за одним валилися на землю. Я наче й досі чую ці постріли, різкі й водночас немовби приглушені, й бачу, як пістолет смикається і голова падає на груди. Один навіть не ворухнув головою, коли до неї торкнулося дуло. Один нахилив голову й притиснувся лобом до муру. Один здригнувся всім тілом, і голова в нього затрусилася. І тільки один із них затулив очі руками — останній, і, коли Пабло відвернувся від них і підійшов до нас із пістолетом у руці, під стіною зосталися чотири скоцюрблені трупи.
— Потримай-но, Пілар, — сказав він мені.— Я не знаю, як спустити курок.
Він віддав мені пістолет і подивився на чотирьох civiles, що лежали під стіною казарми. І всі, що були з нами, теж стояли й дивилися на них, і ніхто нічого не казав.
Тепер місто належало нам, і все це було рано-вранці, і ніхто не встиг ще поснідати чи випити кави. Ми подивилися одне на одного й побачили, що з голови до ніг обсипані курявою, яка знялася після вибуху в казармі, всі запорошені, як на току. Я стояла з пістолетом, відчувала в руці його вагу, і, коли глянула на мертвих civiles, що лежали під стіною, мені наче обірвалося щось усередині, вони теж були сірі й запорошені, як ми, тільки тепер кожен заливав своєю кров'ю сухий пил під стіною, там, де лежав. І тоді сонце зійшло з-за далеких горбів освітило дорогу, де ми стояли, і білу стіну казарми. Курява повітрі стала золота під тими першими променями сонця, і селянин, що стояв поруч зі мною, дивився на стіну казарми й на те, що під нею лежало, а потім глянув на нас і на сонце й сказав: «Vaya[31], ось і день починається!» — «А тепер ходімо пити каву», — сказала я. «Гаразд, Пілар, гаразд», — сказав той селянин. І ми пішли до містечка, на майдан, і після того в нашому містечку більше нікого не розстрілювали.
— А що ж сталося з рештою? — запитав Роберт Джордан. — Хіба у вас не було більше фашистів?
— Que va, — не було фашистів! Їх було більш як двадцять чоловік. Але нікого з них не розстрілювали.
— А що з ними зробили?
— Пабло наказав забити їх на смерть ціпами й скинути з урвища в річку.
— Всіх двадцятьох?
— Стривай, я все розповім. Це не так просто. І бодай ніколи більше такого не бачити. Щоб людей забивали на смерть ціпами на майдані край урвища.
Наше містечко стоїть на високому березі, і є там майдан із фонтаном, а навколо нього лави й старі тіняві дерева. Балкони всіх будинків виходять на майдан. І до нього ж сходиться шість вулиць, і будинки довкола з аркадами, отже, коли сонце припікає, можна ходити під ними. З трьох боків майдану — ті аркади, а з четвертого понад урвищем — алея, а під нею, внизу, тече річка. Круча висока — метрів сто.
Керував усім Пабло, так само, як і нападом на казарму. Спочатку він наказав загородити всі виходи вулиць возами, немов готував майдан до capea — до аматорського бою биків. Усіх фашистів замкнули в ayuntamiento — ратуші, найбільшому будинку на майдані. На стіні ратуші був годинник, і тут-таки, під аркадою, містився фашистський клуб. А на тротуарі коло клубу у них стояли столики й стільці. Перед початком війни вони пили там свої аперитиви. Стільці й столики були плетені. Наче кав'ярня, тільки чепурніше.
— Невже вони здалися без бою?
— Пабло наказав узяти їх уночі, перше ніж ми напали на казарму. Але казарма на цей час була вже оточена. Їх узяли просто з їхніх домівок, о тій самій годині, коли розпочався напад. Це було дуже розумно зроблено. Пабло вміє організувати все як слід. Інакше, штурмуючи казарму guaidia civil, йому довелося б ще й відбивати атаки з флангів і з тилу.