Пабло дуже розумний, але й дуже жорстокий. Він тоді все завчасно обміркував і визначив, що кому робити. Слухай далі. Після нападу на казарму, коли останні чотири жандарми здалися і він розстріляв їх під стіною, ми випили кави в кав'ярні, що завжди відчиняється раніше за інші, на розі, звідки відходив перший автобус, і потім Пабло почав готувати майдан. Він загородив усі вулиці возами, зовсім як перед сареа, і тільки один бік залишив відкритим. Той, що над річкою. З цього боку майдан не був загороджений. Потім Пабло наказав священикові висповідати фашистів і дати їм останнє причастя.
— А де все це робилося?
— Я ж кажу, в ayuntamiento. Перед будинком зібрався великий натовп, і поки священик був у ратуші, дехто вже почав бешкетувати й лаятися, але загалом люди поводились поважно й пристойно. Бешкетували ті, хто вже встиг набратися після нападу на казарму, та різні покидьки, що раді випити, коли слід і коли не слід.
Поки священик сповідав фашистів, Пабло вишикував тих, хто зібрався на майдані, в дві шеренги.
Він вишикував їх у дві шеренги так, як до змагань з перетягання линви, або як у місті стають люди, щоб подивитися на закінчення велосипедних перегонів, залишаючи якраз стільки вільного місця, щоб велосипедисти могли проїхати, або коли стають, щоб подивитися на церковну процесію. Між шеренгами він залишив прохід завширшки два метри, і люди вишикувалися від дверей ayuntamiento геть через весь майдан аж до урвища. І той, хто вийшов би з ayuntamiento, побачив би перед собою на майдані людей, що стоять двома довгими шеренгами й чекають.
Озброєні вони були ціпами, що ото молотять збіжжя, і шеренги стояли одна навпроти одної на відстані довжини такого ціпа. Ціпи мали не всі, бо на всіх не вистачило. Але в більшості вони все ж були, ми взяли їх із крамниці дона Гільєрмо Мартіна — він був фашистом і торгував різним сільськогосподарським знаряддям. А в тих, кому не вистачило ціпів, були важкі чабанські гирлиги або дрючки, а в декого дерев'яні вила, якими підкидають полову й солому після молотьби. Дехто тримав у руках серпи, але цих Пабло поставив на самому кінці, біля урвища.
Всі стояли тихо, і день був погожий, такий, як сьогодні, високо в небі хмаринки, такі, як оце зараз, і куряви на майдані ще не було, бо вночі випала рясна роса, дерева кидали тінь на людей у шеренгах, і чути було, як вода тече з мідної трубки в пащі лева й падає в чашу фонтана, до якого жінки приходять із глеками по воду.
Тільки біля самого ayuntamiento, де священик молився з фашистами, чулася лайка, але то були оті нікчеми, що, як я вже казала, встигли надудлитись, а тепер скупчилися попід загратованими вікнами, лихословили й горлали непристойні дотепи. Але в шеренгах чекали спокійно, і я почула, як один чоловік спитав другого:
— А жінки теж будуть?
І той відповів йому:
— Дай боже, щоб не було.
Потім перший сказав:
— Ось Паблова жінка. Слухай, Пілар, жінки теж будуть?
Я подивилася на нього. То був дядько з села, вбраний по-святковому і весь мокрий від поту. Я відповіла йому:
— Ні, Хоакіне, жінок не буде. Ми не вбиваємо жінок. Навіщо нам убивати жінок?
А він на те:
— Хвалити бога, що жінок не буде! А коли воно почнеться?
Я відповіла:
— Тільки-но священик скінчить.
— А що буде із священиком?
— Не знаю, — відповіла я й побачила, що обличчя його пересмикнулося і на лобі виступив піт.
— Мені ще не доводилося вбивати людей, — сказав він.
— Тепер навчишся, — озвався другий селянин, що стояв поруч нього. — Тільки навряд чи цим можна вбити з одного удару. — І він підняв обома руками свій ціп і з сумнівом подивився на нього.
— Оце ж бо й добре, — сказав інший селянин. — Добре, що треба бити багато разів.
— Вони здобули Вальядолід. Вони здобули Авілу, — сказав хтось. — Я чув про це, як вирушав до міста.
— Але цього міста їм не здобути. Це місто наше. Ми їх випередили, — сказала я. — Пабло не такий, щоб чекати, поки вони вдарять перші.
— Пабло маху не дасть, — сказав іще хтось. — Але він сам-один порішив тих civiles. То було не по-товариському. Як ти вважаєш, Пілар?
— Атож, — відповіла я. — Але в цьому вже ми всі візьмемо участь.
— Так, — сказав він. — Це добре придумано. Але чому ми не маємо більше ніяких відомостей про війну?
— Пабло перерізав телефонні дроти перед нападом на казарму. Їх ще не полагодили.
— Ага, — сказав він. — Ось чому до нас ніщо не доходить. Я дізнався про все тільки сьогодні вранці від шляхового сторожа. А чому вирішено робити саме отак, Пілар? — запитав вій мене.
— Щоб не марнувати куль, — відповіла я. — І щоб усі були винні. Як відповідати, то щоб усім.