То хай тоді вже починають. Хай починають.
Я глянула на нього й побачила, що він плаче.
— Чого ж ти плачеш, Хоакіне? — спитала я. — Тут плакати нема чого.
— Не можу втриматися, Пілар, — відповів він. — Я ще ніколи нікого не вбивав.
Якщо ти не бачив першого дня революції в маленькому містечку, де всі одне одного знають і завжди знали, то ти не бачив нічого. Того дня більшість людей, що стояли двома шеренгами на майдані, були вдягнені як до роботи в полі, бо вони квапилися якнайшвидше дістатися до міста, але кілька чоловік, не знаючи, як треба вдягтися для такої нагоди, прийшли у святковому вбранні і тепер ніяковіли, бачачи, що інші і ті, що штурмували казарму, вдягнені в старі лахи. Але скидати свої нові куртки вони не хотіли — боялися, що загубляться або хтось поцупить, отож стояли, обливаючись потом, на осонні й чекали, коли ж воно нарешті почнеться.
Потім знявся вітер, а на цей час і майдан устиг підсохнути під ногами в людей, що стояли, ходили, тупцяли на місці, збиваючи куряву, і якийсь чоловік у темно-синьому святковому вбранні гукнув: «Aqua! Aqua![32]» І тоді прийшов підмітальник, який щоранку поливав майдан, розкрутив шланг і почав поливати майдан водою, спершу з боків, а потім усе ближче й ближче до середини. Тоді обидві шеренги розступилися, щоб він міг полити середину майдану, вода била широким струменем, виблискуючи на сонці, а люди стояли, спираючись хто на ціп чи кийок, хто на довгі білі дерев'яні вила, й дивились, як вигинається водяний струмінь. А потім, коли майдан був уже политий і курява осіла, шеренги знову вишикувались, і хтось із селян крикнув:
— Коли ж нарешті нам дадуть першого фашиста? Коли перший вилізе з тієї сповідальні?
— Зараз! — гукнув Пабло з дверей ayuntamiento. — Зараз вийде.
Голос у нього був хрипкий, бо він багато кричав і наковтався диму, коли штурмували казарму.
— А чого вони там так довго сидять? — спитав хтось.
— Та ніяк своїх гріхів не полічать! — крикнув Пабло.
— Ну, звісно, адже їх там двадцять душ, — сказав хтось іще.
— А то й більше, — сказав інший.
У двадцятьох чоловік гріхів набереться чималенько.
— Так, але, по-моєму, вони просто хитрують, щоб виграти час. У таку хвилину усіх своїх гріхів не згадаєш, хіба найтяжчі.
— То май терпіння, — озвався другий. — Як їх тут душ двадцять із гаком, то навіть на те, щоб покаятися в самих тільки найтяжчих гріхах, треба силу часу.
— Терпіння в мене досить, — відповів перший. — Та все ж таки, чим скоріше ми це скінчимо, тим краще. І для них, і для нас. Надворі липень, роботи багато. Хліб не вимолочено. Ще не час розважатися та свята справляти.
— А от сьогодні у нас свято, — сказав інший. — Сьогодні у нас свято Свободи. Відтепер, як ми їх порішимо, і місто, — і землі будуть наші.
— Сьогодні ми вимолотимо фашистів, — сказав хтось. — А з полови постане свобода нашого pueblo[33].
— Але треба робити все як належить, щоб заслужити цю свободу, — сказав другий. — Пілар, — звернувся він до мене, — коли в нас буде мітинг?
— Відразу ж, як скінчимо з оцим, — відповіла йому я. — В цьому самому будинку ayuntamiento.
Я жартома наділа лакованого трикутного капелюха guardia civil. Курок пістолета я спустила, притримуючи його великим пальцем і натискаючи на спуск, бо здогадалася, що це робиться так; пістолет я засунула дулом за мотузку, якою підперезалася. Надіваючи капелюха, я думала, що це буде гарний жарт, але потім пошкодувала, що не взяла замість капелюха кобури від пістолета. І хтось із шеренги сказав мені:
— Пілар, дочко, не личить тобі носити такого капелюха. Адже ми покінчили з guardia civil.
— Ну, що ж, — сказала я, — доведеться його скинути. — І скинула.
— Дай-но мені того капелюха, — сказав він. — Його треба викинути.
Ми стояли в кінці шеренги, там, де алея йде понад урвищем, і він узяв у мене трикутного капелюха й жбурнув його — так пастух кидає від стегна камінь у бика, щоб підігнати його. Капелюх полетів униз, і ми дивились, як він чимдалі меншає, виблискуючи лаком у прозорому повітрі. Я озирнулася назад і побачила, що в усіх вікнах і на всіх балконах стоять люди, і побачила дві шеренги чоловіків, що вишикувалися через весь майдан аж до дверей ayuntamiento, і натовп під вікнами того будинку. Над майданом стояв гомін, і раптом хтось крикнув: «Перший вийшов!» Це був мер, дон Беніто Гарсіа. Він повільно вийшов із дверей, простоволосий, і зійшов сходами вниз, і нічого не сталося. Він пройшов повз перших двох, чотирьох, вісьмох, десятьох, усе далі прямуючи між шеренгами чоловіків із ціпами, й усе ще нічого не діялося. Він ішов і йшов, піднісши високо голову, його сите обличчя посіріло, очі дивилися вперед, потім раптом забігали сюди-туди, але ступав він твердо. І все ще нічого не діялося.