Він пригадав, що штани у Пабло витерті, аж блищать на колінах і між ногами, він помітив це відразу, тільки не надав цьому значення. Цікаво, чи є в нього чоботи, чи він так і їздить верхи в альпаргатах, подумав він. Йому тут, певне, нічого не бракує. Але мені не подобається в ньому цей смуток. Це негарний смуток. Такі сумні вони бувають тоді, коли хочуть дезертирувати або зрадити. Такий сумний буває той, хто завтра стане зрадником.
Попереду, в лісі, куди сонце ледве пробивалося крізь густе, майже непроникне верховіття сосон, заіржав кінь, і тоді між рудими стовбурами він побачив мотузяну загороду. Коні стояли, повернувши морди до людей, що наближалися до них, а біля самої загороди під деревом лежали купою сідла, вкриті брезентом.
Коли вони підійшли зовсім близько, старий і Пабло зупинились, і Роберт Джордан зрозумів — це для того, щоб він помилувався кіньми.
— Так, — сказав він, — Гарні коненята. — Він обернувся до Пабло. — У тебе тут своя кавалерія.
В загороді було п'ятеро коней: троє гнідих, один буланий і один рябий. Роберт Джордан спочатку окинув поглядом усіх, потім став придивлятися до кожного окремо. Пабло й Ансельмо знали їм ціну, і Пабло стояв поруч, гордий і вже не такий сумний, і замилувано дивився на них, а в старого був такий вигляд, наче він показує Робертові Джордану хтозна-яке диво.
— Ну як, подобаються? — спитав він.
— Я їх сам захопив, — похвалився Пабло, і Робертові Джордану було приємно, що в голосі його забриніла гордість.
— Оцей гарний, — сказав Роберт Джордан, показуючи на великого гнідого жеребця з білою зіркою на лобі й білою лівою передньою ногою.
То був чудовий кінь; він немовби зійшов з картини Веласкеса.
— Всі вони гарні,— сказав Пабло. — Ти знаєшся на конях?
— Так.
— Добре, — сказав Пабло. — Ну, бачиш у них який-небудь гандж?
Роберт Джордан зрозумів: цей неписьменний чоловік зараз перевіряє його документи.
Коні все ще стояли, підвівши голови, й дивилися на людей, Роберт Джордан проліз між двома мотузками загороди і поплескав буланого по крупу. Спершись на напнуті мотузки, він хвилинку уважно дивився, як коні кружляють по загороді, ще трохи подивився на них, коли вони поставали, потім нахилився й виліз.
— Буланий накульгує на праву задню ногу, — сказав він, не дивлячись на Пабло. — У нього тріщина в копиті. Правда, коли підкувати як слід, вона далі не піде, але довго бігати по твердому йому не можна: копито не витримає.
— Так ми й узяли його, — відповів Пабло.
— У найкращого, отого гнідого з білою зіркою, на бабці опух — це мені не подобається.
— Пусте! — мовив Пабло. — Він набив ту гулю три дні тому. Якби то щось погане, вже було б видно.
Він відгорнув брезент і показав сідла. Двоє сідел були прості, чабанські, схожі на сідла американських ковбоїв, одне пишно оздоблене, з ручним тисненням і важкими, закритими стременами, а решта двоє — військові, з чорної шкіри.
— Ми вбили двох guardia civil[2] — пояснив Пабло, звідки в нього військові сідла.
— Гарна здобич.
— Вони злізли з коней на шляху між Сеговією й Санта-Марія-дель-Реаль. Хотіли перевірити документи в селянина, що їхав на возі. От нам і пощастило порішити їх так, щоб коні лишилися цілі.
— І багато жандармів ви вбили? — спитав Роберт Джордан.
— Та кільканадцятеро набереться, — відповів Пабло. — Але тільки цих двох без шкоди для коней.
— Це Пабло підірвав поїзд під Аревало, — мовив Ансельмо. — То робота Пабло.
— З нами був один чужинець, він закладав динаміт, — додав Пабло. — Ти знаєш його?
— Як його звати?
— Не пам'ятаю, чудне якесь ім'я.
— А який він із себе?
— Білявий, як ти, тільки не такий високий, великі руки й ніс перебитий.
— Кашкін, — сказав Роберт Джордан. — Напевно, Кашкін.
— Еге ж, — мовив Пабло. — Щось таке. Чудне ім'я. Де він тепер?
— Загинув у квітні.
— Звичайне діло, — похмуро сказав Пабло. — Всім нам такий кінець буде.
— Цим усі кінчають, — обізвався Ансельмо. — І завжди так кінчали. Що з тобою, чоловіче? Що це на тебе найшло?
— У них велика сила, — сказав Пабло, ніби звертаючись сам до себе. Він похмуро глянув на коней. — Ви навіть не знаєте, яка в них сила. Вони щодень сильнішають, і зброя в них щодень краща. І чимраз більше техніки. А в мене ось бачиш — коні. Чого я можу сподіватися? Вистежать, піймають і вб'ють — та й по всьому.
— Ти на них полюєш так само, як вони на тебе, — сказав Ансельмо.