— Ні,— мовив Пабло. — Вже ні. А як підемо з цих гір, куди вам податися? Кажи, ну? Куди?
— Та хіба мало гір в Іспанії! Чим погана Сьєрра-де-Гредос, якщо вже доведеться піти звідси?
— Для мене погана, — сказав Пабло. — Мені набридло весь час тікати. Тут нам спокійно. А якщо ти підірвеш цей міст, на нас почнуть полювати. Як дізнаються, що ми тут, пустять на нас літаки і вистежать. Якщо пошлють марокканців ловити нас, вони нас вистежать, і доведеться забиратися звідси. Набридло мені усе це. Чуєш? — Він обернувся до Роберта Джордана. — Яке ти, чужинець, маєш право наказувати, що мені робити?
— Я не наказував, що тобі робити, — сказав Роберт Джордан.
— Ну, то наказуватимеш, — відповів Пабло. — Ось. Ось де лихо!
Він показав на важкі рюкзаки, які вони поклали на землю, коли зупинилися оглянути коней. Коні, здавалося, збурили душу Пабло, а те, що Роберт Джордан знався на них, розв'язало йому язика. Всі троє стояли біля мотузяної загороди, сонце виблискувало на шерсті гнідого жеребця. Пабло подивився на нього, потім пхнув ногою важкий мішок.
— Ось де лихо.
— Я прийшов виконати свій обов'язок, — сказав Роберт Джордан. — Я прийшов за наказом тих, хто керує в цій війні. Якщо я попрошу в тебе допомоги, ти можеш відмовитися, і я знайду інших, які захочуть мені допомогти. Але я ще не просив у тебе допомоги. Я повинен зробити те, що мені наказали, і я запевняю тебе, що справа ця дуже важлива. А що я чужинець, — я ж не винний. Я волів би бути тутешнім.
— Для мене найважливіше, щоб нас тут не чіпали, — сказав Пабло. — Мій обов'язок піклуватися про своїх і про себе.
— Про себе. Авжеж, — сказав Ансельмо. — Давно вже тільки про себе. Про себе і про своїх коней. Поки в тебе не було коней, ти був разом з нами. А тепер ти справжнісінький капіталіст.
— Неправда, — сказав Пабло. — Я весь час ризикую кіньми заради справи.
— Цього мало, — зневажливо кинув Ансельмо. — По-моєму, дуже мало. Щоб красти — досить. Щоб попоїсти добре — досить. Щоб убивати — досить. Але щоб боротися — не досить.
— Гей, старий, твій довгий язик доведе тебе колись до біди.
— Я, старий, нікого не боюся, — сказав йому Ансельмо.— Ще я, старий, не маю коней.
— Ти, старий, недовго проживеш.
— Я, старий, проживу аж до смерті,— мовив Ансельмо. — І ще я не боюся лисиць.
Пабло нічого не сказав, тільки підняв з землі рюкзак.
— І вовків також, — сказав Ансельмо, піднімаючи другий рюкзак. — Якщо ти справді вовк.
— Годі тобі,— сказав йому Пабло. — Ти завжди розпускаєш язика.
— І завжди роблю те, що кажу, — відповів Ансельмо, зігнувшись під вагою рюкзака. — А зараз я хочу їсти. І пити. Іди, йди, партизанський командире з сумним обличчям. Веди нас туди, де можна чогось попоїсти.
Початок кепський, подумав Роберт Джордан. Але Ансельмо справжня людина. Коли вони на правильному шляху, то це просто чудові люди, подумав він. Немає кращих за них, коли вони на правильному шляху, та коли зіб'ються — немає гірших. Певно, Ансельмо знав, що робив, коли вів мене сюди. Але мені це не подобається. Це мені зовсім не подобається.
Єдина добра прикмета — те, що Пабло несе мішок і віддав йому карабін. Може, він завжди такий, подумав Роберт Джордан. Може, просто така в нього вдача.
Ні, сказав він собі, навіщо дурити себе. Ти не знаєш, який він був раніше; але ти знаєш, що він уже почав збиватися з правильного шляху і не приховує цього. Коли він почне приховувати, то це означатиме, що він уже прийняв рішення. Слід про це пам'ятати. Перший же вияв приязні з його боку означатиме, що він прийняв рішення. А коні й справді добрі, подумав він, чудові коні. Цікаво, чи може щось збудити в мені такі почуття, як ці коні в Пабло? Старий правду каже. Коні збагатили його, а тільки-но він забагатів, йому захотілося тішитися життям. Ще трохи, і він почне шкодувати, що не може записатися до «Жокей-клубу». Pauvre [3] Пабло. Il a manqué son «Jockey» [4].
Ця думка розвеселила його. Він усміхнувся, дивлячись на зігнуті спини й великі рюкзаки, що мелькали перед ним між деревами. Того дня він ще жодного разу не пожартував у думці, і тепер одразу відчув полегкість. Ти й сам стаєш такий, як вони, сказав він собі. Ти й сам стаєш похмурий. Певна річ, він був похмурий і серйозний, коли розмовляв із Гольцом. Завдання трохи збентежило його. Трошечки збентежило, подумав він. Добряче збентежило. Гольц був веселий, хотів і його розвеселити перед від'їздом, та він не розвеселився.
Як подумати, то всі найкращі були веселі. Куди краще бути веселому, і до того ж це щось означає. Ти наче ще за життя здобуваєш безсмертя. Яка глибока мудрість! Але таких, веселих, уже небагато лишилося. Так, їх тепер уже зовсім небагато лишилося. Зовсім небагато, хай йому чорт! І якщо ти, хлопче, й далі так міркуватимеш, то й від тебе небагато залишиться. Отож жени геть думки, друже-товаришу. Тобі тепер треба підривати мости, а не філософствувати. Боже, ну й голодний же я, подумав він. Хоч би в цього Пабло мене добре нагодували.