РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Вони вийшли з густого лісу на круглу, мов чаша, галявинку, і він одразу здогадався, де табір, — отам, під скелею, що виросла перед ними між деревами.
Там і справді був табір, і то добре влаштований. Помітити його можна було тільки зблизька, і Роберт Джордан подумав, що з літака його неможливо розгледіти. Згори нічого не побачиш. Неначе ведмежий барліг — ніяких слідів. Тільки, здається, й охороняється він не краще. Наближаючись, він уважно придивлявся до табору.
В скелі була велика печера; коло входу, спершися спиною об скелю й випроставши ноги, сидів чоловік. Свій карабін він приставив до скелі й саме стругав ножем палицю; коли вони підійшли, він звів на них очі, а тоді знову заходився стругати.
— Hola![5] — сказав чоловік, що сидів біля входу. — Хто це до нас іде?
— Старий і з ним динамітник, — відповів Пабло й поклав рюкзак біля самого входу до печери.
Ансельмо також поклав свій рюкзак, а Роберт Джордан зняв із плеча карабін і приставив його до скелі.
— Заберіть це далі від печери, — сказав чоловік, що стругав палицю. У нього були голубі очі й темне, наче дублене, вродливе й мляве циганське обличчя. — Там горить вогонь.
— Встань і забери сам, — сказав Пабло. — Віднеси он до того дерева.
Циган не зрушив із місця, тільки сказав щось нецензурне, потім додав спроквола:
— Гаразд, хай лежить тут. Злетиш у повітря. Відразу позбудешся всіх своїх болячок.
— Що це ти робиш? — спитав Роберт Джордан, сідаючи поруч із циганом.
Той показав. Це була пастка у формі цифри 4, і циган саме стругав поперечку до неї.
— На лисицю, — сказав він. — Ось бачиш цю штуку? Підпирає колоду, що потім падає й перебиває їй хребет. — Він усміхнувся До Джордана. — Отак, бачиш? — Він показав, як діє пастка, як падає поперечка, потім крутнув головою, скарлючив пальці й розкинув руки, зображуючи лисицю з перебитим хребтом. — Надійна штука, — додав він.
— Він ловить зайців, — сказав Ансельмо, — Це ж циган: ловить зайців, а всім каже, що лисиць. А як зловить лисицю, скаже, що спіймався слон.
— А якщо зловлю слона? — спитав циган, знов блиснувши білими зубами й підморгнувши Робертові Джордану.
— Тоді скажеш — танк, — відповів Ансельмо.
— Танк я захоплю, — сказав циган. — Танк таки захоплю. Цікаво, що ти тоді скажеш.
— Цигани базікають багато, а воюють мало, — сказав Ансельмо.
Циган підморгнув Робертові Джордану й знову заходився стругати.
Пабло зник у печері. Роберт Джордан сподівався, що Пабло пішов по харчі. Він сидів на землі поруч із циганом, і пообіднє сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, гріло його випростані ноги. З печери долинав запах їжі, запах олії, цибулі й смаженого м'яса, і Роберта Джордана аж нудило з голоду.
— Танк можна захопити, — сказав він циганові.— Воно й не дуже важко.
— Отим-о? — Циган показав на рюкзак.
— Атож, — відповів Роберт Джордан. — Я тебе навчу. Теж робиться щось схоже на пастку. Це не важко.
— І ми захопимо його вдвох?
— Авжеж, — мовив Роберт Джордан. — А чом би й ні?
— Гей! — гукнув циган до Ансельмо. — Перенеси мішки до надійного місця, чуєш? То коштовна річ.
Ансельмо щось буркнув.
— Я піду по вино, — сказав він Робертові Джордану.
Роберт Джордан підвівся й, перетягши рюкзаки від входу до дерева, поставив їх з різних боків стовбура. Він знав, що лежить у тих рюкзаках, і волів тримати їх чимдалі один від одного.
— Принеси й мені кухоль! — гукнув циган.
— А хіба тут є вино? — спитав Роберт Джордан, знову сідаючи поруч із циганом.
— Вино? Аякже. Цілий бурдюк. А півбурдюка то вже напевне.
— А чогось перекусити?
— Все є, друже, — сказав циган. — Ми тут їмо, як генерали.
— А що цигани роблять на війні? — спитав Роберт Джордан.
— Так і лишаються циганами.
— Непогано.
— Ще б пак, — мовив циган. — Як тебе звуть?
— Роберто. А тебе?
— Рафаель. А про танки ти не жартував?
— Ні. Що тут такого?
Ансельмо виніс із печери глибоку череп'яну миску, повну червоного вина, а на пальцях у нього були нанизані за вушка три кухлі.