— Дивися, — сказав він. — У них тут і кухлі є.
Слідом за ними вийшов Пабло.
— М'ясо скоро буде готове, — сказав він. — Закурити маєш?
Роберт Джордан підійшов до рюкзаків і, розв'язавши один, намацав внутрішню кишеню й вийняв звідти пласку коробку російських цигарок, тих, що йому дали в штабі Гольца. Він провів нігтем по краю коробки і, відкривши її, простяг цигарки Пабло; той узяв із півдесятка. Затиснувши їх у своїй величезній лапі, Пабло вибрав одну і подивився на неї проти світла. Цигарки були довгі й вузенькі, з паперовими рурочками-мундштуками.
— Повітря багато, а тютюну мало, — сказав він. — Я їх знаю. Такі курив отой, з кумедним ім’ям.
— Кашкін, — сказав Роберт Джордан і почастував цигарками цигана й Ансельмо; вони взяли по одній.
— Беріть іще, — сказав він, і вони взяли ще по одній.
Він подав кожному по чотири штуки, і, затиснувши цигарки в пальцях, вони двічі змахнули рукою на знак подяки, ніби відсалютували шпагами.
— Так, — мовив Пабло. — У нього було кумедне ім'я.
— А тепер випиймо. — Ансельмо зачерпнув кухлем із миски й подав Робертові Джордану, потім зачерпнув собі й циганові.
— А мені не даси? — запитав Пабло.
Вони сиділи вчотирьох біля входу до печери.
Ансельмо віддав йому свій кухоль і пішов до печери по четвертий. Вернувшись, він нахилився над мискою, зачерпнув собі повний кухоль вина, і всі цокнулися.
Вино було добре, з ледь відчутним присмаком живиці від бурдюка, чудове вино, чисте й легке. Роберт Джордан пив повільно, відчуваючи, як воно розливається теплом по стомленому тілі.
— Зараз буде м'ясо, — сказав Пабло. — А той чужинець із кумедним ім'ям — як він загинув?
— Його оточили, і він застрелився.
— Як же це сталося?
— Він був поранений і не хотів потрапити в полон.
— А докладніше відомо?
— Ні, я нічого не знаю, — збрехав Роберт Джордан. Він знав усе якнайдокладніше, але знав також, що говорити про це зараз не слід.
— Ми пообіцяли пристрелити його, якщо його поранять в отому ділі — з поїздом — і він не зможе тікати, — сказав Пабло. — Він якось дуже чудно про це казав.
У нього вже тоді, мабуть, розладналися нерви, подумав Роберт Джордан. Сердешний Кашкін.
— Вкорочувати собі віку він не хотів, — вів далі Пабло. — Він казав мені про це. Іще він дуже боявся, що його катуватимуть.
— І про це він теж казав? — спитав Роберт Джордан.
— Так, — обізвався циган. — Він усім нам казав таке.
— А ти теж був при тому, як нападали на поїзд?
— Так, ми всі там були.
— Він дуже чудно говорив, — сказав Пабло. — Але він був сміливий.
Сердешний Кашкін, подумав Роберт Джордан. Від нього тут, напевно, було більше шкоди, аніж користі. Жаль, я не знав, що в нього вже тоді розладналися нерви. Треба було забрати його звідси. Людей, що кажуть таке, не можна й близько підпускати до нашої роботи. Такого казати не годиться. Від таких людей, навіть коли вони виконують завдання, однаково більше шкоди, аніж користі.
— Він був якийсь химерний, — мовив Роберт Джордан. — Мабуть, трошки схибнутий.
— Зате дуже вправний з вибухівкою, — сказав циган. — І дуже сміливий.
— І все ж таки схибнутий, — сказав Роберт Джордан. — До такого діла треба братися з ясною й холодною головою. А балачки оті — ні до чого.
— А ти? — мовив Пабло. — Якщо тебе поранять біля цього мосту, чи погодишся ти, щоб тебе покинули?
— Затям собі,— сказав Роберт Джордан і, нахилившись уперед, зачерпнув собі ще кухоль вина. — Затям собі добре. Якщо мені доведеться просити в кого-небудь якоїсь дрібної послуги, то я тоді й попрошу.
— Добре, — схвально сказав циган. — Так говорять справжні люди. Ага! Ось нарешті й м'ясо!
— Ти вже їв, — сказав Пабло.
— Я можу з'їсти вдвічі більше, — відповів циган. — А подивіться, хто несе.
Дівчина нахилилася, виходячи з печери з великою залізною сковорідкою, і Роберт Джордан побачив її обличчя збоку, та все ж таки йому впало в око те, від чого її зовнішність здавалась незвичайною. Вона усміхнулася й сказала: «Hola, товарищу», — і Роберт Джордан відповів: «Salud». І примусив себе не витріщатися на неї, але й не відводити очей. Вона поставила сковороду на землю перед ним, і він побачив, які в неї гарні смагляві руки. Вона подивилася йому просто в вічі й усміхнулася. Її білі зуби виблискували на смаглявому обличчі, а очі були темно-золотаві, як і шкіра. Вилиці вона мала широкі, очі веселі, губи повні й прямі. Волосся кольору жита, спаленого сонцем, було коротко підстрижене, трошки довше за боброве хутро. Вона всміхнулася, дивлячись Робертові Джордану в очі, підняла смагляву руку й провела долонею по голові, пригладжуючи волосся, яке одразу ж знов їжачилось. У неї вродливе обличчя, подумав Роберт Джордан. Вона була б дуже вродлива, якби не обстрижена.