— Не бідкайся, благородний лицарю, бо це ще не поразка. Ми з тобою маємо голову на в’язах, а у того, хто має голову, поразок не буває, у нього можуть бути самі тільки перемоги. Навіть те, що тобі видається невдачею, ми перетворимо на рекламу — рекламу нашого мила, рекламу блискучу, геніальну, рекламу, яка нашу поразку завбільшки з Вашингтонський пагорб перетворить на перемогу заввишки як Маттергорн[38]. Ми напишемо на твоїх дошках: «Перебуває під заступництвом святих великомучеників». Тобі подобається?
— Прекрасно! Напрочуд влучно!
— Атож! Кожен скаже: як на скромну рекламу в один рядок, це — шедевр!
Мій сердега-комівояжер ураз позбувся смутку. Він був хлопець меткий, і свого часу ратна слава його гриміла. А втім, найблискучіші подвиги його припадали на той час, коли він, так само, як я, подорожував у товаристві однієї дівчини на ім’я ля Їлива. Язик у неї, як і в Сенді, був без кісток, з тією тільки різницею, що ля Їлива була сварлива й зухвала, тоді як Сенді відзначалася лагідною вдачею. Я добре знав, що випало терпіти ля Котові під час тих мандрів, і тому зрозумів, чому він, прощаючись зі мною, дивився на мене так співчутливо. Певно, він вважав, що і я терплю муку мученицьку.
Рушивши далі, ми з Сенді, звісно, перемили йому кісточки. Вона сказала, що фортуна відвернулася від ля Кота з самого початку його мандрів. Першого ж дня ля Кота збив з коня королівський блазень, і ля Їлива, за звичаєм, мала покинути переможеного й перейти до переможця. Та вона не схотіла розлучатися з ля Котом і навідріз відмовлялась кидати його й після дальших численних його поразок. «А що якби переможець сам відмовився прийняти таку здобич?» — поцікавився я. Сенді відповіла, що так не буває. Переможець зобов’язаний прийняти здобич. Інакше це було б порушенням усіх законів. Я вирішив запам’ятати ці слова. Коли мені вже несила буде слухати її теревені, я дам якомусь лицареві перемогти себе, і, може, вона пурхне до нього.
Із замкових мурів нас гукнула варта й після недовгих переговорів дозволила ввійти. Нічого приємного про ті відвідини я розповісти не можу. Але й особливого розчарування не зазнав, бо репутація місіс феї Моргани була мені добре відома й на радісні сюрпризи я не розраховував. Вона держала в шорах ціле королівство, вдаючи із себе могутню чарівницю. Всі звички її були порочні, всі вчинки — лихі. Холодна злість була її прикметною рисою. Кривавий слід жорстоких злочинів тягся за нею, і найпоширенішим з-поміж них було вбивство. Мені страшенно кортіло подивитися на неї — вона викликала не меншу цікавість, ніж сам сатана. На мій подив, вона виявилася напрочуд вродливою: чорні помисли не спотворили рис її обличчя; роки не зморщили її атласної шкіри, не торкнулися її квітучої свіжості. Фея могла б зійти за онуку старого Урієнса, вона здавалася сестрою свого власного сина.
Тільки-но ми проїхали замкову браму, Моргана звеліла, щоб нас привели до неї. У тронному залі були король Урієнс, старий із добрим обличчям і несміливими манерами, та їхній син сер Увен Білорукий, з яким мені, звичайно, цікаво було познайомитися, бо про нього розповідали, що він колись сам-один переміг тридцятьох лицарів, а крім того, Сенді протуркотіла мені всі вуха про його подорож із сером Гавеном і сером Маргаусом. Та найбільше мене цікавила, звісно, сама Моргана; відразу впадало в око, що вона верховодила тут над усіма. Вона запросила нас сісти й почала з чарівною привітністю й теплотою розпитувати мене. Господи, голос у неї був милозвучний, мов пташиний спів, мов мелодія флейти! Я вже не сумнівався, що цю жінку обмовили, оббрехали. Вона розливалася соловейком, поки не ввійшов юний красунчик-паж, убраний у барвистий, мов веселка, одяг; наблизившись до неї плавною, легкою ходою із золотою тацею в руках, він граційно опустився на одне коліно, але, перестаравшись, утратив рівновагу і злегка штовхнув її коліно. Моргана встромила в нього кинджал так спокійно, наче перед нею був пацюк.
Бідолашне хлоп’я впало на підлогу, його ноги в шовкових панчохах судомно сіпнулись, і воно померло. Старий король мимоволі жалісливо зойкнув. Однак фея скинула на нього такий погляд, що старий відразу осікся й більше не розтуляв рота. Знаком вона звеліла серові Увену вийти в передпокій покликати слуг, а сама тим часом щебетала так весело й безтурботно, наче нічого й не сталося.
Я побачив, що господиня з неї чудова: розмовляючи з нами, вона весь час краєчком ока стежила, щоб слуги не зробили якоїсь похибки, виносячи труп; коли вони прийшли із свіжими чистими рушниками, вона звеліла віднести їх назад і принести інші; а коли вони витерли підлогу й уже намірились іти, вона показала на червону плямку завбільшки як сльоза, котрої не такі гострі очі служників не помітили. Мені стало ясно, що ля Кот-Маль-Телю не вдалося зустрітися з господинею цього дому. Німі докази часто промовляють голосніше й виразніше за людську мову!
38
Маттергорн — гірська вершина в Пеннінських Альпах, на кордоні Італії і Швейцарії, заввишки в 4477 м.