ЩО СТАЛОСЯ ЗА ВІКНОМ
Випало так, що якоїсь неділі, гуляючи своїм звичаєм з Енфілдом, містер Аттерсон знову потрапив на тиху вуличку. Навпроти тих самих дверей обидва спинилися.
— Отож, — озвався Енфілд, — ця історія добігла, нарешті, кінця. Ми вже ніколи не зустрінемося з містером Гайдом.
— Сподіваюся, що так, — промовив Аттерсон. — Чи казав я вам, що теж був зустрівся з ним одного разу, й цілком поділяю ваше почуття огиди до нього?
— Неможливо побачити його й не перейнятися цим почуттям, — погодився Енфілд. — Але, між нами кажучи, яким же віслюком мусив я вам видаватися, коли не знав, що це — чорний хід до будинку доктора Джекіла. Певною мірою тут і ваша провина, що я довідався про це лише згодом.
— Але ж довідалися? А коли вже так, постежмо за тими вікнами. Сказати по правді, я тривожуся за бідного Джекіла й відчуваю, що присутність друзів, навіть під вікнами, допоможе йому.
Вони пройшли на холодне й вогке подвір'я, де вже залягла сутінь, хоч небо над головами було все ще ясне від променів призахідного сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене, й за ним із виразом безмежного смутку на виду, наче скорботний в'язень, сидів доктор Джекіл.
— Джекіле! Це ви? — вигукнув Аттерсон. — Я сподівався, що ви почуваєтеся краще.
— Я дуже підупав на силі, Аттерсоне, — печально озвався доктор, — дуже підупав. Але, дякувати Богові, скоро все це скінчиться.
— Ви надто багато часу проводите в чотирьох стінах. Вам теж слід провітрюватися, як робимо ми з Енфілдом. Ось це — мій кузен, містер Енфілд. А це — доктор Джекіл. Зараз же спускайтеся, беріть капелюха, й пройдімося разом.
— Ви дуже ласкаві, — зітхнув доктор. — Я охоче пристав би до вас, та ж ні, ні, ні, це цілком неможливо. Я не насмілюся. Але все-таки, Аттерсоне, я дуже радий бачити вас, це велика приємність для мене. Я запросив би вас із містером Енфілдом сюди, тільки місце тут справді непідходяще.
— Що ж, — мовив щиросердий правник, — тоді лишаймося ви — там, а ми — тут, і бодай погомонимо.
— Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, — посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить — бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього людного проїзду, де навіть недільного вечора струмувало життя, Аттерсон нарешті поглянув на свого супутника. Обидва зблідли, очі в обох відбивали пережитий страх.
— Господи, поможи нам! Господи, поможи нам! — прошепотів Аттерсон.
Та Енфілд тільки зосереджено кивнув головою, і далі йшов мовчки.
ОСТАННЯ НІЧ
Пообідавши й сівши надвечір біля вогню, містер Аттерсон неабияк здивувався, коли раптом до нього з'явився Пул.
— Не може бути! Пуле, що привело вас до мене? — І, ще раз глянувши на старого служника, додав: — Що вас так тривожить? З доктором зле?
— Містере Аттерсоне, — промовив той, — діється щось недобре.
— Тож сядьте, ось для вас шклянка вина. А тепер заспокойтеся й розкажіть усе до ладу.
— Ви знаєте доктора, — розпочав старий, — як він тепер від усіх замикається. І ось він знову замкнувся у своєму кабінеті. Все це мені дуже не подобається, сер, смертельно не подобається. Мені страшно, містере Аттерсоне.
— Мій добрий чоловіче, — урвав його правник, — говоріть ясніше. Чого ви боїтеся?
— Мені вже цілий тиждень страшно, — вів далі Пул, не звернувши уваги на правникове запитання, — й мені несила це зносити!
Вигляд старого підтверджував його слова; де й дівся колишній вишкіл слуги; за весь час розмови він лише раз поглянув правникові в обличчя — тоді, коли казав, як йому страшно. Навіть тепер, опустивши на коліно так і ненадпиту шклянку, він дивився кудись униз, у куток кімнати.