Тільки-но я це почув, мені аж недобре стало з ревнощів.
— І ти хочеш сказати, що ладна була вийти за нього?! — вигукнув я.
— Айое, так, — відповіла вона. — Я дуже люби він!
— Отакої! — сказав я. — А якби зразу потім приїхав я?
— Тепер я люби твій куди більше, — запевнила вона. — Але якби я пішла за Айоані, я була б добра дружина. Я не звичайний каначка. Добрий дівчина! — додала вона.
Що ж, довелось мені вдовольнитися цим; але запевняю вас, що мені ця історія і геть-то не сподобалась. А кінець її сподобався ще менше, ніж початок. Бо, як видно, весь клопіт почався з цього сватання. Як видно, доти на Аму та її матір дивилися, звичайно, звисока, як на людей безрідних і на чужинців, але не кривдили їх; і навіть коли на сцену виступив Айоані, спочатку це не викликало такого невдоволення, як можна було чекати. А потім, десь за півроку до мого прибуття, Айоані несподівано відкинувся від Ами й перебрався на іншу частину острова, й відтоді Ама з матір'ю лишилися самотні. Ніхто не заходив до їхньої хатини, ніхто не озивався до них на вулиці. Якщо вони йшли до церкви, інші жінки відсовувалися зі своїми матами далі й лишали їх самих посеред вільної місцини. То було справжнісіньке відлучення, як ото описують у книжках про середньовіччя, і причину чи сенс цього годі було розгадати. Напевне, якась тало пепело, — казала Ама, — якась брехня, якийсь наклеп, і все, що вона про це знала, внесли їй у вуха дівчата, які були заздрили її щастю з Айоані, а тепер дражнили її тим, що він її покинув, і коли зустрічали її наодинці в лісі, то гукали їй навздогін, що вона ніколи не одружиться.
— Вони кажуть, що мене жоден чоловік не візьме, — казала вона мені. — Побоїться, мовляв.
Єдиний, хто ще заходив до них після цього, був дядечко Кейс. Навіть він остерігався робити це відверто, а приходив здебільшого вночі. І дуже скоро висвітив свої карти й почав упадати коло Ами. Мені ще допікав Айоані, і коли я почув, що й Кейс там підбивав клинці, мене за печінки взяло.
— Ну, і як же ти? — спитав я в'їдливо. — Мабуть, тобі й Кейс видався «дуже гарний», і ти дуже люби він»?
— Тепер твій кажи дурне, — мовила вона. — Білий чоловік, він іди сюди, я одружуся з ним однаково що з канаком. Гаразд, а він тоді одружиться однаково що з білою жінкою. А якщо не одружиться, іди геть, а жінка лишайся. Однаково що злодій, порожня рука, серце з Тонга[16] — ніхто не може люби! Тепер ти прийди, одружися зі мною. Твій велике серце — ти не соромишся дівчина з острів. Тому я люби тебе дуже-дуже. Я пишайся.
Не знаю, чи млоїло мені так серце ще коли в житті. Я поклав виделку, я зсадив з колін «дівчину з острів», бо відчув, що ні те, ні те в цю мить мені ні до чого, і почав ходити по кімнаті сюди й туди, а Ама водила за мною очима, бо стривожилась, та й не диво! Та для мене слово «тривога» було б надто слабеньке. Я так прагнув і так боявся вихаркати з себе весь бруд, усю свою підлоту!
І саме тоді з моря долинув спів. Він раптом забринів дзвінко й близько, бо човен виплив із-за мису, і Ама, підбігши до вікна, гукнула, що це «місі» знову приплив до нас.
Мені самому видалося дивним, що я зрадів прибуттю місіонера. Та дивним чи не дивним, а я таки зрадів.
— Амо, — сказав я, — ти зоставайся тут у кімнаті й не вистромляй носа, поки я не вернусь.
Місіонер
Коли я вийшов на веранду, місіонерський човен уже прямував до гирла річки. То був довгий вельбот, пофарбований на біле; на кормі невеликий тент, коло стерна навпочіпки сидів і стернував пастор-тубілець, а двадцять четверо весел зблискували й поринали в такт веслярській пісні. Під накриттям сидів місіонер у білому й читав книжку. Ох, як же любо мені було бачити й чути це: не буває на островах кращого видовища, ніж місіонерський човен із доброю командою та добрим боцманом, і я з півхвилини дивився, трошечки, може, й заздрячи, а потім неквапом спустився до річки.