— Ну, тоді слухай мене, — кажу я. — Розшукай свою Біблію, і я візьму її з собою. Тоді все буде гаразд.
Вона знов почала запевняти, що ніяка Біблія тут не поможе.
— Це все ваша канацька темнота! — відрубав я. — Принеси Біблію, кажу.
Вона принесла книжку, я розгорнув її на титульній сторінці, де, як я гадав, мало бути щось по-англійському, і воно справді там було.
— Ось! — сказав я. — Поглянь! «Лондон. Надруковано для Британського й закордонного Біблійного товариства, Блек-фраєз», — і рік, якого я не міг прочитати через оті «М», «С» та «X»[21]. — Туди, де є щось від Біблійного товариства, Блекфраєз, жоден чортяка не поткнеться. Ти що ж собі гадаєш, дурненька: як ми даємо раду всім «айту» у себе в Англії? Тільки через Біблійне товариство.
— Я гадай, у вас ніякий чортяка нема, — відказала вона. — Білий чоловік, він так моя кажи, що нема.
— І ти ото повірила? — відказую. — Як же це може бути, що тут на всіх островах їх повно, а в Європі нема?
— Так у вас же хлібне дерево не рости, — пояснила вона. Я ладен був рвати на собі волосся.
— Слухай, старенька, — сказав їй, — припни вже язика, бо мені набридло. Я беру Біблію й рушаю прямо, як по рейках, у ліс. Це моє останнє слово.
Ніч випала незвичайно темна, на заході сонця насунули хмари й затягли все небо; не блимала жодна зірочка, тільки показався серпик місяця на ущербі, та й то аж далеко після півночі. По всьому селищу світились вікна й розчинені двері в хатинах, а на рифі рухалися смолоскипи численних рибалок, і то була наче святкова ілюмінація, але море, гори й ліси геть потонули в темряві. Я вийшов із дому годині о восьмій, нав'ючений, як віслюк. Насамперед ота Біблія, здоровезна книжка, що я сам собі здуру накинув. Потім рушниця, і ніж, і ліхтар, і сірники — усе конче потрібне. А далі головне, від чого залежав успіх усієї справи: добряча торба пороху, кілька брусків динаміту — тих, що ними рибу глушать, — і два чи три шматки бікфордового шнура, які я витяг з бляшанки й по змозі ретельніше поз'єднував, бо вони були з тих, котрі виробляють для торгівлі на південних морях, і треба бути зовсім дурнем, щоб на них покладатися. Одне слово, я мав чим наробити неабиякого гуркоту! Мені було байдуже, скільки воно коштуватиме, я хотів направити все діло.
Поки я йшов по відкритому місцю й мав за орієнтир світло у своїй оселі, все було гаразд. Та коли я дістався до стежки, то опинився в такій темряві, що не міг іти далі, бо натикався раз у раз на дерева й кляв усе, ніби людина, що шукає сірників у себе в спальні. Я знав, що світити ліхтар небезпечно, бо вогника буде видно аж до кінця мису, а що туди, коли стемніє, ніхто не ходить, то про це почнуть балакати і врешті внесуть усе в вуха Кейсові. Але що я міг удіяти? Треба було або відмовитись від свого заміру й осоромитись перед Маса, або засвітити ліхтар, ризикнути й упорати все діло якомога швидше.
Вийшовши на стежку, я наддав ходи, скільки міг, а як дістався до чорного піску, то пустився бігом. Бо приплив був уже досить високо, і щоб пронести свій порох сухим між прибоєм і урвищем, треба було поспішати якомога. Навіть так мене захлюпувало до колін, а одного разу я мало не впав, перечепившись через камінь. Увесь цей час мене підганяли нагальна потреба, і свіже повітря, і запах моря, та коли я дістався до лісу й побрався стежкою вгору, то вже не так поспішав. Панові Кейсові струни від банджо та різьблені ідоли вже добряче стерли в моїх очах моторошний чар того лісу, і все ж я думав, що ця дорога таки жаска, й здогадувався, як мали боятись Кейсові учні, проходячи тут. У світлі ліхтаря, що пробивалося поміж усіма отими стовбурами, та розсохами, та гіллям, та звислими поплутаними ліанами, уся місцина, чи бодай те, що було видне, здавалась якимсь лабіринтом з Рухливих тіней. Вони сунули тобі назустріч, рухливі й масивні, ніби велетні, а потім, крутнувшися, зникали; вони підносились над головою в тебе, наче бойові киї, й відлітали в темряву, немов птахи. На землі світилося трухле дерево, як ото світиться сірникова коробка, коли об неї тернеш сірником, гілля вгорі падали на мене, ніби піт, великі холодні краплі.
Вітер майже стих, ледь помітний крижаний подих суходільного бризу не міг зворухнути нічого, і арфи мовчали. Вперше я побачив свою мету, коли вийшов із заростей дикого кокосу й загледів страшидел на стіні. Ох же й химерний вигляд вони мали у світлі ліхтаря — оті розмальовані пики, очі зі скойок, їхній одяг, їхні патли. Одне за одним я познімав їх зі стіни і склав купою на покрівлі погреба, щоб вони полетіли на той світ разом з усім іншим. Потім вибрав місцину за одним із великих каменів біля входу, закопав там порох і два бруски динаміту, а бікфордів шнур вивів у вхід. А потім на прощання ще глянув на ту намальовану світною фарбою пику, що пускала з рота дим. На серці в мене було гарно.