— Ну, що ж він розповідає? — нетерпляче спитав ще раз Іван Семенович.
— Він каже, що віщун підбурив скіфів, аби ті примусили Сколота віддати нас віщунам… І вони йдуть сюди з такою вимогою. Віщун загрожує скіфам небесною карою, лякає їх грозою, що насувається, блискавками… і камінням, що падатиме з неба і вбиватиме скіфів за непослух священному головному віщуну. Каже, що боги вже гніваються на скіфів, бо Сколот не дав нас у жертву…
Артем зрозумів хитрий хід віщуна: старий використав наближення грози, яка, мабуть, була тут рідкісним явищем.
— І правда, Іване Семеновичу, — мовив він, — я бачив сам: насувається гроза. Все небо… чи не небо, а щось інше, все одно, — облягли чорні хмари. Старий віщун хоче використати це, щоб налякати скіфів.
Іван Семенович усе ще мовчав, міркуючи. Заговорив археолог:
— Варкан твердить, що скіфи й справді налякані. Вони бояться, що з неба падатиме каміння. Не знаю, історичні джерела ніби вказували, що скіфи взагалі не бояться грози… А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.
Іван Семенович знизав плечима:
— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови, мабуть, свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно може падати з неба, — хіба воно не є приводом, щоб боятися грози?
Ліда здивовано глянула на геолога:
— Яке каміння? Хіба під час грози може падати каміння?
— Тут може трапитися й таке, Лідо. Якщо зважити, де саме ми з вами зараз перебуваємо. Електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми з вами перебуваємо в підземній глибині, у велетенській печері?..
І хоч як це звучало неймовірно, але було все-таки правдою! Іван Семенович — зараз єдина людина, яка не забула про справжній стан речей. Скіфи скіфами, але, так чи інакше, все це відбувається у величезній печері, де все чисто інше, незвичайне, починаючи від химерної жовто-рожевої рослинності і кінчаючи отією неймовірною грозою під землею з падаючим камінням… Поєднати все це було дуже важко — тим більше, що часу на будь-які міркування все одно не лишалося.
Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелась і підбігла до виходу з кибитки. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинали голосні вигуки.
Сколот повільно підвівся. Він, дедалі більше хмурніючи, вийшов з кибитки. Рука його твердо лежала на золотому держаку меча. Слідом за ним вийшов і Варкан, кинувши на чужинців сповнений співчуття погляд, яким він наче запрошував їх не дуже хвилюватись і зберігати бадьорість. Іван Семенович відповів йому виразним помахом руки: мовляв, з нами все гаразд! А тоді промовив до товаришів:
— Ну, що ж, підемо й ми. Тут робити нема чого, друзі!
Вони один за одним виходили з кибитки. Стиснені щелепи і зсунені брови Івана Семеновича не віщували нічого доброго. Дмитро Борисович рішуче стискав свою кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.
— Ти боїшся, Лідо? Запевняю тебе… — почав було Артем.
— Не треба зайвих слів, Артеме, — увірвала його дівчина. — Я готова до всього. Ходімо! — Голос її тремтів, але вона трималася твердо, мужня, смілива Ліда!
Збуджений гомін великого натовпу вщух на хвилинку, коли з червоної кибитки вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений воїнами у бойових шкіряних і металевих шоломах. Змовк навіть старий віщун, що стояв попереду юрби. Він запитливо вдивлявся в похмуре обличчя Сколота, шукаючи в його виразі ознак нерішучості, які 6 віщували перемогу намірам хитрого чудодія. Проте на мужньому обличчі старого вождя не можна було прочитати нічого, крім непорушного спокою і впевненості. Віщун стиснув кулаки. Він чекав: його час мав ще надійти.
І ось натовп загув знову: з намету показалися чужинці. Роздратування, лють, навіть ненависть відчувались у вигуках юрби, підбуреної старим віщуном і його помічниками. Без будь-якого поштовху чи заклику з боку віщуна скіфи почали дуже повільно наближатися до червоної кибитки.
Раптом вождь поважно ступив крок уперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп одразу змовк. Передні навіть трохи позадкували, відступаючи перед Сколотом, — так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілювалася вимовити хоча б слово.
— Бач, наш Сколот має неабиякий авторитет, — прошепотів Артем Ліді.
Проте дівчина не слухала його. Її увагу знову привернула неприємна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота: невідомо, звідки він з’явився біля мандрівників. Раптом Ліда згадала: адже кривобокий підійшов до кибитки Сколота разом з ними. Куди ж він дівся потім? Адже пізніше його вже не було в кибитці?..
Зараз кривобокий обережно виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось шукав. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився вперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:
— Звідки він узявся? Адже досі його не було…
— Я вже помітив. Він, як вісник лиха, — похмуро відповів юнак.
— Не розумію. Що ти хочеш сказати?
— Як в явиться, обов’язково чекай чогось недоброго.
— Та що ти, Артемчику, опам’ятайся! Від такої думки тхне забобонами!
— Як хочеш. Але я кажу цілком серйозно. І охоче переламав би йому кістки, бо…
— Ой, Артеме!
Знову пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за тим несподівано прогуркотів далекий грім. Ніби тривожна хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля кибитки. Ця хвиля вихлюпнула наперед старого віщуна: настав його довгожданий час!
З високо піднесеними руками, виразно дивлячись на чорну хмару, віщун повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив ні на крок. Він стояв нерухомо, чекаючи, тільки рука його міцніше стискала держак меча та гострі очі вп’ялися в постать старого віщуна.
Ліда побачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого скіфа, але за мить згасли: цей потворний чоловік ніби мав здатність відчувати, що на нього хтось дивиться! Він скоса зиркнув на чужинців і зразу відвернувся, вдаючи цілковиту байдужість. Огидна, якась мерзотна істота, подумала мимоволі Ліда. Як павук… Все це здавалося дуже дивним: звідки в неї таке почуття? Адже в дівчини не було, по суті, ніяких підстав цуратися цієї людини, яка не зробила їй нічого поганого, а навпаки, поглядала на неї час од часу досить доброзичливо, навіть зацікавлено. Звідки це? А звідки таке ж саме почуття, якщо не гірше, в Артема? Ні, тут справді щось було не так… Обоє — і Артем, і Ліда — підсвідомо відчували в кривобокому підступного й хитрого ворога…
Не опускаючи рук, старий віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось наполегливо вимагав, вказуючи весь час на величезну чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений промовець чи актор. І в тиші тієї паузи знов пролунав гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун мов тільки цього й чекав. Він раптом закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу і звертався тепер уже безпосередньо до нього, а не до вождя. Безладні стверджувальні вигуки відповідали йому з усіх кінців.
Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх у Сколота і віддаючи натовпу. Потім він та само виразно вказав на навислу хмару. Руки його швидко рухалися, він наче ламав ними щось невидиме, руйнував щось, що чинило йому опір, — і на кожен його рух збуджений, знервований натовп відповідав галасом і вигуками.
Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки в сторону мандрівників, мов захищаючи їх. Але віщун ступив ще крок уперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його, чи обірвав зненацька, вибравши слушний момент, — зрозуміти не можна було. Але останні слова того закляття пролунали під яскравим, просто засліплюючим світлом блискавки, яка прорізала темні сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну, страхітливу тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.